Любий!

Медея з Корвіном перетнули вулицю, де знаходився останній будинок доброї бабусі, яку полюбляло містечко. Вони стояли перед дверима наважуючись доторкнутися дверей кулаком. Дівчина постукала в двері. Як для літньої людини, бабуся була дуже швидка. Міс Феджемін подарувала дітям теплу посмішку. Напевно, вона властива всім бабусям. 

– Я знала що ви прийдете, мої внучики! А де ваша мама? – здивовано спитала міс Феджемін.

– Ми вирішили тебе навідати, не надовго, поки канікули. – дівчина збрехала, щоб не нападати бабусю на небезпеку. 

– Тоді проходьте, мої любі. Ви мабуть втомилися. 

Будинок міс Феджемін був казково світлим та витончений у різних дрібницях. Годинники, скульптури та книги були всюди. Перед Медеєю та Корвіном постала велика вітальня з каміном. Перед каміном крісло, а у кріслі хтось сидить.

– Любий, поглянь хто до нас прийшов! – радісно заплескала міс Феджемін. 

– Так швидко? – з крісла вилетів знайомий голос. Чоловіча фігура постала і обернулася до дітей. 

– Ні... – страх затулив рота Медеї. Вона знову втрачала сили перед страшним сном молодшого брата. 

– Познайомся, мамо, зі своїми онуками. – всміхнувся Лівай. – Як пройшла дорога, дітлахи? 

– Це не можливо, звідки ти знав, де наша бабуся? – крізь зуби говорила Медея. 

– А хто сказав, що це ваша бабуся?

Корвін тремтів за колінами дівчини. 

– Підробити сімейне дерево не так вже й складно. Для цього особливих навичок необов'язково мати.

– Нажаль, дітки, ви не мої внуки. Але Лівай скоро подарує мені одного. Ваша ж мати вагітна, якщо не помиляюсь?– заговорила міс Феджемін.

– Що тобі, покедьку, від нас потрібно! – Медея вже була невсобі. 

– Мені потрібний тільки твій брат. Він надто чудовий екземпляр, щоб його втрачати. 

– Не смій його так називати! 

– Це вже моя справа. 

Втуж мить, на Медею нахлинула втома та поколювання в нозі. Лівай одним пострілом отрути змусив її нерухомо спостерігати, як її брата забирають у невідомість. Вона не знає, що з ним буде далі. Вона не знає, що буде з нею далі.