НЕВДАЛА ВТЕЧА.1

      Балдахін, на якому виблискували золотаві зорі, зачаровував з першого погляду. Вони були так близько, що здавалося зараз впадуть на тебе і ти потонеш в їх кількості. Я лежала на ліжку і водила пальцем у повітрі намагаючись з’єднати чергове сузір’я. Те, що сталося в обідній залі було повним жахіттям. Тітка Клер ще прийде, аби сказати пару лагідних слів. Знаю, що не час, але згадавши ошелешене лице імператриці, яка мені одразу не сподобалась і застиглу посмішку Джеральда, яка тепер замість білосніжної перетворилася на заляпану червону, засміялась у весь голос. Я б і далі валялася на блакитному ложі, якби око не засліпило щось з вулиці. Маленький промінчик бігав по кімнаті, шукаючи моє опухле від ранішніх сліз лице. Його надокучливість бадьорила настрій і я вирішила підійти до вікна, щоб подивитися, що за бешкетник затіяв цю нехитру витівку. Визирнувши, не побачила нікого, ні однісінької душі. Схоже після обіду всі пані та панове дружно йшли клювати носом свої подушки, а осінньому вітру не залишалось нічого як терпеливо чекати розбещених вельмож. Це мені на руку. Спати взагалі не хотілося, треба було чимось себе зайняти. Відповідь прийшла без довгих роздумів – ліс. Він манив цілий день, кликав зі всіх кутків і вікон. Я вирішила, щоб там не було, а треба поїхати туди на Енігмі і добряче все розглянути. Коли ще випаде шанс побачити на власні очі сонячного зайчика? Проте не хочу, аби хтось про це дізнався. Не варта привертати до себе увагу лишній раз.

      Брудну сукню з червоними плямами, які асоціювались хіба що з «найкращими» днями в дівочому календарі і так треба знімати, проте одній це зробити було надзвичайно важко і все через той жахливий корсет. Не так давно про ці шнуровиці¹ забули всі жінки і почали носити плаття з лінією талії, яка тягнулася під груди. Здоров’я покращилось, а юні леді стали рідше вмлівати, що за прекрасний час. Проте ж ні, їм потрібно було знову вернутись до нікому не потрібних корсетів. «Тепер живіть з цим»,- сказали вони і затягнули тебе в найтугішу петлю, яку називали модою.

      Я старалась як могла, аби розв’язати бодай щось, але все, що мені вдалось – надщербити один ніготь і ледь не звернути шию, коли крутилась перед дзеркалом, щоб краще розгледіти відображення спини. Розумію, що потрібна підмога з парою вільних рук. Тут я згадала про Мей, яка сказала, що якщо щось буде потрібно, то просто покликати за нею. Так і зробила. Через хвилини дві, вона вже стояла переді мною і чекали на вказівки. Якби не бачила її зранку, то б ніколи не подумала, що з нею могло трапитись щось подібне. Спитатись чому той негідник напав? Некрасиво. Навіщо лишній раз тривожити свіжу рану, тому вирішила більше до цього не повертатись.

      Дівчина щиро усміхалася і, почувши відчайдушний крик про допомогу, одразу прийнялася звільняти мене з тугого полону. Поки вона старалась своїми маленькими пальчиками попустити шнуровицю, у моїй голові вже крутився план втечі. Як дійти до конюшні я вже знала, хоча то був далеко не найкращий шлях. Проте якщо добряче подумати мої рішення завжди такі – не особо плекають надію. Єдине, що керувало головою в таких моментах: «Хто не ризикує, той не п’є шампанського!». Я ж його просто обожнювала.

      Нарешті служниці вдалося зняти з мене заляпане плаття і ,на жаль, цілий та непошкоджений корсет. Залишалось найважливіше: сказати Мей, що вона залишається тут і на будь-які прохання людей за дверима побачитись зі мною каже, що спить. Голоси в нас були чимось схожі, та й вік приблизно однаковий, тому проблем не мало б виникати. Загалом, я вже стояла одягнута в лляну сорочину та коричневу спідницю для верхової їзди, готова вирушати на зустріч проблемам, які просто не могли не обдарувати своєю увагою таку красуню як я.

      У скриньці, яку подарував дідусь Еріус Дарваль, лежала овальної форми брошка, яка дісталась у спадок від матері. Срібна філігрань² оточувала своїм химерним візерунком поверхню слонової кістки, яка  була вручну розписана красивими бутонами квітки філіус - ця рослина чимось схожа на дитину акварельної орхідеї та білої лілії. Бузково-лазурна, вона зачаровувала кожного своїм єством. Всередині прикраси ховався секрет. Наче ще одна скринька відкривалася брошка і тоді перед сірими очима поставало віддзеркалення самих себе. Мама завжди казала, що не існує питань відповіді на які ти б не змогла дати, хочеш правди – шукай в собі. Та чим довше дивилась на те маленьке дзеркальце, тим більше питань і виникало. Почулось клацання знову закритої брошки і я причепила її на білу сорочку, додавши барв і завершеності образу.

      Повезло, що в останню мить встигла закинути до скрині річ, яку тітка у всій тій метушні в замку Біженців не встигла побачила - лук. Це була заборонена любов за якою я гналась скільки себе знаю. Спочатку Клер не дозволяла ним користуватися, але потім, коли її небога підросла, не змогла зупинити. Бажання вчитися точності і витримки було навіяне спогадами з дитинства, коли батько показував Річарду як правильно стріляти з цієї зброї. Тоді він обіцяв, що настане час і вони вирушать на полювання, де вполюють імператорського оленя, а нам з мамою подарують золоті яблука, що ростуть у нього на рогах, аби ми були вічно красивими і здоровими...Не вполювали, вона захворіла, і ніхто не міг сказати чому і на що. Матінка відчувала слабкість, її лихоманило, а з губ, які раніше солодко співали колискову, зривався глухий кашель. Я так марила знайти ту дивну тварину, аби попросити цілющий плід, але не встигла. Від мрій залишилась лиш обгоріла плоть.

***

      Після почутої інформації Мей перестала посміхатись, а на здивоване лице прийшло розуміння того, що її вплутали не в найкращу затію. Проте вибухом емоцій став шок, коли я направилась до вікна і, відчинивши його, полізла стрибати. Дівчина зі всієї сили вхопилася в мене руками з проханнями не вбиватись «через якийсь там суп».

      «Значить, і вона знає про цей інцидент»- підсумувала я, задумавшись над тим, з якою швидкістю може передаватись інформація в межах стін цього палацу. Тепер бажання непомітно вилізти через вікно, аби ні з ким не зустрітись по дорозі стало ще сильнішим.