– Соломіє Владиславівно, зайдіть, будь ласка, до мене в кабінет. 

Голова директорки школи протиснулася у дверну щілину. Її пишна зачіска, що з будь-якого боку нагадувала фіолетову кульбабу, прим’ялася з боків, надаючи Світлані Романівні надзвичайно кумедного вигляду. Ось тільки мені було зовсім не до сміху. 

Я підняла брови, а тоді виразним поглядом обвела цілий клас малих дітей, що бавився з вулканом з соди, оцту та непомірної кількості червоного барвника. Варто мені відвести від них погляд на якісь кілька секунд, і класну кімнату буде не впізнати. А відповідати за це, звісно ж, муситиму я. 

– Зараз? – невдоволено запитала я. Зазвичай таким тоном з директоркою говорити в нас було не заведено, та мій терпець вже досягав межі. 

Мало того, що всі вихідні я провела, готуючись до якоїсь дурнуватої міської виставки, про існування якої дізналася тільки у п’ятницю; мало того, що Світлана Романівна дала мій другий особистий номер батькам, які опівночі бажали дізнатися, чому їхнє чадо отримало двійку у щоденник… А тепер ще й це. 

– Так, – припечатала жінка. Вона скривила свої тонкі, яскраво підведені червоним губи, і від цього складки на її обвислих щоках небезпечно хитнулися. – Прямо зараз. 

– Але діти… 

А діти, залишені без мого нагляду на пів хвилини, вже почали розбирати вулкан руками. Фігурка з пап’є-маше вже подертим дрантям лежала по кутках, а все, що було всередині неї – мийний засіб, сода та клятий червоний барвник – вже опинилися в небезпечній близькості до рота принаймні у двох дітей. 

– За ними пригляне Віолочка. 

Директриса вийняла голову з дверної щілини та поманила пальцем свою помічницю, а заодно й дочку, що вона вдало прилаштувала на хлібне місце. Робила Віолочка небагато, а наслідки за результат цієї роботи – зазвичай цілковито катастрофічний – не несла взагалі ніколи. 

Віолочка вплила у кімнату, як сновида: очі її не відривалися від смартфона, і вона посміхалася чомусь в екрані, зовсім не звертаючи уваги на такі дрібниці, як мій невдоволений погляд, дверний проріз та діти, що вже встигли оновити та оживити свою шкільну форму сплесками червоного. 

Я плеснула у долоні. На третьокласників це подіяло, а ось на Віолочку – зовсім ні. Іноді мені здавалося, що і якби прямо під її вухом почався апокаліпсис, вона й тоді б ставила лайки та не відривала очей від чергового відео з котами, сукнями чи модними співаками. 

– Клас, уважно, – командним тоном сказала я, всміхаючись. Діти ледь не заглядали мені у рота, намагаючись присоромлено заховати забруднені руки під партою. – Намагайтеся не розвалити тут все, поки мене не буде, гаразд? Сашко, навіть не думай діставати той пістолет – мені все одно, що він не стріляє. А ти, Ясю… малюй краще на папері, а не на парті. 

Я вдавано суворо пригрозила їм пальцем, а тоді підморгнула. Всі мені покивали, та я знала, що слова будуть забуті рівно за дві хвилини після того, як за мною причиняться двері. Що ж, це значить, що потрібно впоратися з черговою забаганкою Кульбабки швидше. 

Я обережно причинила за собою двері, а тоді завмерла, прислухавшись: тихо. Справді наче поки що сидять слухняно. 

– Знову жодної дисципліни у вашому класі, Соломіє Владиславівно, – проскрипіла директорка невдоволено, а я ледве стрималася від того, аби не закотити очі. – Два вчителі в класі, а вони сидять! 

– Я вважаю, що це принизливо, – твердо відбрила я і перша попростувала до директорського кабінету в сусіднє крило. Гострі підбори Кульбабки почулися поряд, коли вона наздогнала мене та продовжила свої нотації. 

– Принизливо? Це елементарна повага! В мої часи… 

На щастя, ми не у ваші часи, – ледь не бовкнула я, та все ж стрималася. Досить вже, наговорилася раніше. 

– Я попрошу їх встати перед вами наступного разу, – наскільки могла примирливо відізвалася я. Директорка насупилася, та на мить замовкла. Але тільки на мить. 

– І ви знову дозволили їм називати себе просто на ім'я. Це нечувано. Я вже вам говорила, це підриває авторитет вчителя. А що вони потім, і до мене так будуть звертатися?

Я завжди вважала себе терплячою людиною – це була основна риса, що дозволяла мені вже ось десятий рік працювати вчителькою за мізерну зарплатню, нехай навіть в елітній школі для багатіїв і вундеркіндів. Але у присутності Світлани Романівни усе моє немале терпіння повисало на дуже тоненькій ниточці – і та ж Світлана Романівна цю ниточку неухильно пиляла. 

– Вони називають мене не просто на ім’я, а пані Соломія. Це ввічливо. А ім’я й по батькові, тим паче мої, вимовляти довго і незручно, – наче дитині пояснила я. Та діти, на жаль, розуміли все небагато краще за директрису. 

Зрештою ми зупинилися перед дверима її кабінету – і тут я вже зачула, що пахне смаленим. 

Улюбленою звичкою Світлани Романівни було розгулювати по школі, стискаючи зв’язку ключів у руці та подзенькуючи ними, лякаючи учнів та молодих вчительок – вона ніколи не залишала свій кабінет відчиненим, наче там зберігалася документація секретніша, ніж у Пентагоні. 

Ось тільки зараз руки її були пусті. 

А значить, в кабінеті хтось був. 

– І ці… поробки, – виплюнула директорка. – Що це у вас за предмет має бути, образотворче мистецтво?