ДОБОШ

      День стояв один з таких, які були тут в принципі завжди: легеньке сонечко скинуло свої золоті коси і розпустило їх навколо скляного саду. Всі дерева і навіть трава там були вилиті з кришталю, який виблискував всеможливими барвами. А щебетання пташок, які ще не встигли відлетіти на зиму у теплі краї, радувало всіх навколо.

- О, не сумнівайтесь! Моя дочка стане визначною постаттю для цього світу.

      Дзвінкий і показовий голос імператриці вкотре намагався прикрасити те, що здавалося неймовірним тільки їй. Сьогоднішній пікнік в скляному саду, посеред якого красувалась білосніжна альтанка, разом з впливовими персонами того часу давався їй легко і невимушено. Допоки розмова не зайшла про заручини її єдиної дочки Софі з сином лорда Енгеля. Цей високий з надутим животом і хитрим поглядом чоловік займав важливе місце в сенаті¹ Великого Союзу імперств і утримував біля своєї кишені третину армії. За допомогою його підтримки Роберт Байронс виграв війну між Північчю і Півднем десять років тому. До тих подій лорд Енгель Вісе очолював Західне королівство, але через проблему з поширенням віри, яка перечила його церкві, був змушений укласти договір з Північною імперією і приєднатись до союзу. Він втратив статус монарха, але влада лорда виросла втричі. Жодне важливе рішення не приймається без його підпису, а імператор вважає Вісе своєю правою рукою.

     Окрім колишнього західного короля й імператриці за столом чаювали: генерал Марсель – низенький, мов дубова бочка для квашеної капусти, чоловік, який завжди був чимось не задоволений, а ще Кондор – горилюд Корделії, який сидів біля її величності і намагався втримати в своїх пухнастих лапищах маленьку позолочену ложечку, якою щойно помішав гарячий чай. Горилюди – особливі істоти. Як сказав один мудрець: «Ці створіння - компаньйони душі». Вони високі, кремезні з широкими плечами і худенькими ніжками. Їх вигин спини схожий на знак питання, а все тіло покрите м’якеньким коричневим хутром, яке схоже на пух. На противагу коротким і делікатним заднім лапам у них, наче гілки дуба, ростуть довгі мускульні руки з не менш масивними долонями. Уявіть, як важко ними тримати невеличке горнятко. Витягнута морда цього звіра схожа на таксу, ось тільки вуха в нього не звисають. Вони навпаки притиснуті до голови і відкинуті назад, наче зів’явша квітка лілії. А ще, біля самісінького носу, ростуть тоненькі вуса, які можна зустріти хіба що у сома. Вони тягнуться мов білий шлейф по підлозі і здатні до самостійного руху, аби мати змогу обплести чиюсь руку. Справа в тому, що горилюди не вміють розмовляти, проте вони можуть читати думки і обмінюватись своїми. Для цього їм всього лиш потрібно доторкнутися вусиками до тіла господаря. І ось – ідеальний товариш, який ніколи не скаже зайвого; готовий вас вислухати і поділитись порадами, стоїть перед вами. Через те, що колись горилюди жили в підземних печерах у них споконвіку передається дуже поганий зір. Хоч минуло не одне століття з того дня, як дивні тварини вперше побачили земне світло, але вони і зараз змушені одягати маленькі окуляри, які носять на переніссі, щоб хоч якось боротись з цією проблемою. З цими істотами пов’язано дуже багато легенд та історій. Найцікавіші з них, звичайно, про чари. Друїди – горилюди, які використовують свої знання для заклинання зброї і молитов з богами. Вони наділені особливою енергією, яка дозволяє їм говорити з предками і лікувати поранених. Перед кожним боєм вони збираються на горі Фаміра і до сходу сонця співають пісні на не знаній для нас німій мові і грають на бубнах таємничу мелодію, яку розуміють лише вітри. Нікому не відомо скільки живуть ці істоти, та найчастіше їх загибель пов’язана зі смертю господаря. Вони настільки прив’язані, що не можуть витримати розлуки і помирають слідом за ним.

     На столі, мов маленькі лебедики, плавали фарфорові горнятка і припудрені тістечка з маковою начинкою. Кондор відсьорбнув трішечки чаю, і скельця його круглих окуляр запотіли від пару ароматного пиття.

- І чим же ж вона така особлива?- цю фразу міг кинути тільки генерал Марсель, який не вбачав у молодій спадкоємиці нічого «визначного», крім надзвичайної хворобливості, яка ледь не придушила бідолаху нападом астми ще в дитинстві.

- Як ви знаєте генерале Марсель, вона є носієм великої сили предків, які нас породили і які, дай боже, не скоро заберуть,- легенька посмішка не спішила зникати з лиця імператриці. Після чого вона потягнулася за шматочком тортика «Добош», випічка якого, здавалось, припиниться тільки після її смерті.

- Шкода, щоправда, що вона в дитинстві і зараз так нездужає, що не змогла б її контролювати,- мовив Марсель собі у вуса.

      Якби перед генералом зараз не стояла імператриця то він би сказав щось на кшталт: «Начхати мені та нашій імперії на ваше носійство, як вона не може його застосувати!». Будь-яка людина мала імовірність народитись з даром вогню, але тільки прямі потомки Аркана - роди Байронс і Берг, окрім чар полум'я, вспадковували ще одну особливість. Ці сили дозволяли одним лиш поглядом підкоряти багатотисячне військо, поринаючи в небо до зір. Вже багато років людство не бачив такого воїна, а все через закони і заповіді, які постановила церква, для підтримання миру. Проте час швидкоплинно тече, залишаючи позаду правила, які вже остогидли безумцям світу цього.

- Це ж не біда любий генерале Марсель. На щастя мій син теж успадкував цю силу і саме він стане захисником ваших спин,- прощебетала рудоволоса жінка, на голові якої красувалась незвичайної вишуканості корона. - А от Софі,- вона на мить затнулась для того, щоб підібрати слова, які б піднесли значущість її дочки вище розуміння цих надутих кабанів,- рідкісна постать. Як ви знаєте в нашій сім’ї дуже мало жінок мали змогу пройти таємний обряд і керувати цим даром. А ті, що і могли були змушені відмовитись від престолу, імені і ставали оборонцями нашої імперії. Це звичайно велика честь, але, згадайте, в жодної з них не було сімей чи дітей, а для  жінки це справжнє покарання. Я б не хотіла, щоб моя дочка розділила з ними цю участь.