НЕНАДІСЛАНІ ЛИСТИ.1

    Спускалася по мармурових сходинках, а важкий камінь гіркоти нерозуміння давив мені на душу. Невже я його розізлила, і він не був радий мене бачити? Ну чому все завжди так! Вічно не везе. Можливо, не треба було до нього так вриватись, але ми не бачились стільки років, а він навіть не зустрів нас. Чому батько взагалі мене туди відправив, якщо не збирався навідувати? Невже він думав, що листування буде достатньо, аби зберегти все…

     Першого дня кожного місяця я стояла біля сталевої брами і чекала, довго вичікувала, коли ж принесуть послання зі столиці, бо знала, там буде дещо і для мене. Байдуже зима це чи дощ, мені було важливо дізнатись як він там, і я продовжувала чекати на лист. Як тільки бачила гінця в червоній накидці з білою жар-птицею на грудях та в капелюсі, який мав високу тулію¹, то відкривала ворота і бігла йому на зустріч. Тоді він діставав стопку листів з шкіряного мішечка і казав, аби я вгадала де мій. Якщо знаходила, то віддавав його, а якщо ні, то була змушена для початку віднести всі грамоти до тітки Клер, чиї покої розміщувались у найвищій вежі замку. Вона першим ділом розламувала сургуч² своїм листам, а на сам кінець відкривала і мій. Тоді ми вмощувались на квітчасту софу біля каміну і зачитували вголос. У батька був прекрасний почерк, кожна лінія ставала об’єктом мого захоплення. Як тільки доводилось чути його думки, відтворені на папері, дитячі образи зникали. Я забувала про все, бо знала - він мене пам’ятає.

      До сих пір трепетно бережу в пам’яті кожне слово, адже це єдине, що зв’язувало нас стільки часу. На наступний день я підривалася з ліжка, щоб відписати не менш красиву відповідь, а коли була молодшою, то малювала картинки нашої сім’ї, які закарбувалися в спогадах ще з часів життя в імперії Аквіла. Тоді все було по-іншому. Він ходив під руку з мамою і… посміхався. Він носив мене на плечах і ми бігали за Річардом, який носився з новеньким мечем, і посміхався. Ми мчались в сторону океану, знімаючи тільки взуття і торкнувшись тілом крижаної води з криками вибігали. Тоді він теж сміявся. Я не розумію лиш одного: що сталося, куди все це зникло, чому він ні разу не приїхав? Чому так печуть очі, невже це сльози…

- Пані, вам недобре?- молода дівчина з оливковою шкірою і каштановим волоссям нахилилася до мене, аби переконатися, що не зомлію. Я швидко відвернулася в сторону вікна, а за ним панувала бархатиста осінь, така тепла і розкішна, в цих краях вона була зовсім іншою. Здавалося, тут ніколи не буває грози, а хмари були світлими і далекими. Мені хотілося їх з’їсти, можливо, я надто голодна після дороги.

- Довго нам ще йти?

- Ні, ми вже майже прийшли. Ваші покої знаходяться в гостьовому крилі на другому поверсі біля кімнати мадам Клер. Гадаю вам там сподобається,- вона так мило говорила, її голос був схожий на щебетання жайворонків. Мене це заспокоїло.

      Кімната справді виявилась чудовою. Все було виконано в урочистому стилі ампір³: велике ліжко з блакитним балдахіном⁴, на якому золотими нитками були вишиті зорі, біля дверей розмістилася порцелянова ваза з щойно зірваними півоніями, а ближче до вікна - столик з позолоченими ніжками і великим дзеркалом. Відчувались затишок і турбота.

- Якщо вам щось знадобиться, то покличте Мей, і я одразу прийду, аби вам допомогти. Якщо принцеса забажає прийняти ванну після дороги то…- кароока дівчина затнулася і склала губи в трубочку намагаючись підібрати слова.- Ну той, як се його,- вона говорила схоже до однієї жіночки, яка колись приглядала за мною. Від цього приємного спогаду я невільно засміялась.

- Вибачте за мій говір, я не так давно прибула з заходу імперії, аби вірою і правдою служити вашій сім’ї. І тому інколи забуваюсь з правильною вимовою,- вона підняла голову і склала руки у молитовну форму.- Проте клянусь, більше такого не повториться!- її манера вибачення здалася дуже кумедною.

- Не зрозумій не правильно, та мені подобається, коли так розмовляють. Наступного разу не зупиняйся: цікаво тебе послухати.

     Юна служниця в накрохмаленій сорочці, на лиці якої красувалися веснянки, здивовано і одночасно радісно на мене подивилася.

- Йо! Тобто, звичайно, Ваша Високосте.

     Щось було в цій дівчині таке, що привернуло мою увагу і сподобалось. Вона не була схожою на звичайну прислугу, її голос бринів ноткою прихованого суму, а лице продовжувало щиро посміхатись, щиро…Поки я сюди йшла, то старалась уважно все роздивитись: мене оточували ідеально білі стіни, незрівнянно зелена трава, блискучі посмішки і бездоганно укладені зачіски, але була проблема - мені видалося це все штучним, несправжнім, фальшивим. Таке яскраве і таке холодне, таке чисте і таке пусте, мені здалося, що все, що мене оточує - вигадка, а якщо навколо обман, можливо, і я несправжня.

     Проте була серед цього всього одна ідеально накрохмалена сорочка, яка стояла переді мною і щиро посміхалась. Це дарувало мені спокій і надію на те, що, можливо, не все так погано, як здається на перший погляд, і за всією цією білизною приховуються старі пошарпані стіни, гниле опале листя, хай невеличка, але дірка у спідниці і звісно пасма сивого волосся, бо без цього ми не зрозуміємо прекрасного. Тільки недосконалість дозволяє нам бачити ідеальне.