БРАТ І СЕСТРА

        Вони виросли разом в підніжжі двох мостів: великого - Маґна¹ і малого - Пузіллі². Не раз мріяли про втечу туди, де сонце цілує горизонт, туди, де їх би ніхто не знайшов. Вони були такими різними і такими рідними, але чому час вирішив це забути? Вона завжди його захищала, а він її просто любив. Вона була йому як мати – голубила і піклувалась, а він був її найкращим другом, якому та відала всі таємниці і страхи, але чому влада вирішила це змінити? Чому люди вирішили це закінчити? В їхній любові не було гріха - вона була дитячою і щирою. Проте доля знає краще - вона вирішує за всіх. Тоді не було сил для заперечень. Вони були покірні. Він був покірним. А вона пішла за ним. Роки минали і все змінилось: за  плечами був гіркий досвід, який не дозволяв довіряти, навіть найріднішому, тому, хто колись був для тебе сенсом і недосяжною ціллю, тому, в кому вбачав порятунок своєї немічної душі. Чому так важко просто робити так як хочеш ти, а не так як потрібно іншим, які при першій ж можливості зрадять, і в їх тіні ти будеш змушений бачити брехню в очах кожного, хто намагається донести правду? Їх просто спіткав час. А зараз кожному за сорок і вони до сих пір граються у гру, не зрозумівши того, що все потрібно розділяти. Він змусив всіх гравців підкорятися одному правилу, зрадив один - зрадить кожен, а вона не може достукатись, бо між ними милі самотності і нерозуміння - стіна, яку звели образи для оманливого порятунку. Отак вони стоять і не знають куди дивитись - на протоптаний часом килим чи в забуті часом очі.

- Ваша Величносте,- Клер зробила поклон, після чого батько різко мене відпустив. Недовго думаючи, імператор почав грізно говорити до старшої сестри з претензією: «Чому вона за мною не дивиться і де мої манери, якщо я дозволяю собі вриваюся до нього в кабінет посеред важливих переговорів». Проте найгіршим було чути не це, а те, що схоже він помилився, коли віддав мене на виховання до неї.

- Ви мене розчарували.

- Тета ні в чому не винна. Не гнівайтесь на неї, якщо хтось і заслуговує засудження то це я.

- Естер,- так мене називала тітка тільки тоді, коли була дуже розлючена,- за дверима вже чекає служниця, вона відведе тебе у покої,- на диво, її голос був спокійним і виваженим. Схоже цього разу вона злилась не на мене.- А нам з твоїм батьком потрібно серйозно поговорити.

         Я покинула світлу кімнату сповнену запахом старої деревини, і прочитаних книг, залишивши двох рідних, але настільки далеких один від одного душ на самоті.

***

- Дозвольте перепросити за те, що сталося, якщо вам це так неприємно,- жіночий голос не вибачався, він просто твердо лунав з коралових вуст, які тріпотіли рішучістю. - Проте на що ви розраховували? Дочка не бачила вас близько десяти років. Ви справді хотіли, аби вона просто стояла і чекала, коли її батько тут за дверима? Якщо цього очікували, то це я маю бути розчарована, брате, що ви такої думки про свою дитину.

- Це нічого не змінює, ти мала за нею прослідкувати, а не оправдовувати свою безвідповідальність почуттями шістнадцятирічного дівчиська.

- Це шістнадцятирічне дівчисько твоя дочка!

- Як знати,- він сумно посміхнувся і пішов назад до свого письмового столу, на якому не було жодної подряпини чи плямки від чорнил.- Я не побачив нічого спільного.

- Не зли мене, Роберте. Ти хоч й імператор, але я все ще старша, можу по тій макітрі надавати за такі дурості і плітки, які розпускає сам знаєш хто.

- Не забувайся з ким ти розмовляєш,- їхні погляди зустрілися всього лиш на мить, але цього було достатньо, аби зрозуміти, що обидва до сих пір жаліють, але гордо мовчать. Кожен тримає в своєму серці скриню, в якій старанно намагається сховати кривди, які заподіяли секрети. В наступну мить вони відвернулись один від одного наче незнайомці, які змушені дихати повітрям в одній кімнаті. - Краще скажи мені, у неї були якісь прояви сили, хоч щось?

Тут дама в чорному завагалась з відповіддю. Це те питання, якого вона старалась уникати всі ці роки. Воно, мов удар батога, не переставало завдавати шкоди її переконанням.

- Ні…

- Я так і думав, Корделія була права.

- Дай їй час, Роберте.

Чоловік взявся за стальне перо і почав писати листа.

- Моя сила проявилася, коли мені було 14, у мого молодшого сина Аріона і у Софі в 13, а в Річарда взагалі в 10. Про який час ти мені говориш?- спитав Роберт і почав ще швидше вимальовувати слова в непотрібному листі, який нікому не збирався відправляти.- Думаєш це збіг? Вона зраджувала мені, Клер.

- А ти я бачу невинне ягня. І звідки у тебе такі думки? Ах, ми всі й забули, здається тобі їх наговорила та…- вона на мить затнулась, щоб згадати, те, що більш за все ненавидить, аби в повній мірі описати ту недобру жінку,- Куріпка! Яка тепер веде себе так ніби вона імператриця!

- Так і є, вона наша імператриця,- він відклав перо і відкинувся на спинку шкіряного крісла. - А на рахунок куріпки - я б так словами не розкидався. Знаю ж, наскільки це для тебе важка тема.
«Він ще й глузувати з мене вирішив?»

- Не хвилюйся, ми тут на довго не затримаємося, аби часом від неї чого доброго не понабиратись,- тоді жінка з очима морської піни різко обернулася і направилась в сторону високих білих дверей. Але питання, яке мов молот відлунням било у її голові, не давало спокою. Дійшовши до виходу срібнокоса дама вмить зупинилась.

- Скажи мені чесно, Робе. Ти справді так думаєш?- вона сказала це так тихо, аби брат не просто її почув, але й прислухався до сказаного. Та він продовжував мовчати.

 - Якщо в тебе є сумніви, то просто поговори з нею. Ця дівчинка посміхається, злиться, морщиться так як ти. Якщо їй щось не подобається вона починає закусувати щоки як ти, коли був малим. З нею я відчуваю ніби повернулась у далеке дитинство. З тобою. Есфір - твоя копія, просто ще не зіпсута цією владою,- сказала Клер, не відводячи свого погляду від байдужих очей.