ПОВЕРНЕННЯ ДОДОМУ.1

       Я мчалася на Енігмі, долаючи поля і села. Мій  мустанг виблискував на осінньому сонці, мов чорний кришталь, а я відчувала себе вільною і безтурботною. Ми вже декілька днів їхали через всю імперію, аби побачитись з сім’єю, яку лицезріли в останнє десять років тому. Раптом я почула голос тітки Клер, який долинав зі смарагдової карети, оздобленої орнаментами гірських квітів і позолоченими сонячними зайцями.

-Есфір, ми вже біля імператорського палацу. Злізай з коня і сідай біля мене! - прокричала Клер, виглядаючи високою срібною зачіскою в стилі «а-ля Ежені» з віконця свого дормезу¹.

-Добре тітонько,- відповіла я і одразу сповільнила біг, змінивши швидкий  галоп на повільний алюр². - Ну що ж, друже, доведеться нам ненадовго попрощатися,- мовивши це, я злізла з коня і направилась в сторону карети.

- Пресвята ріка, яка ж ти розтріпана! Це тобі не замок Біженців, це зовсім інший світ, крихітко,- тітка любила перебільшувати, але на цей раз я намагалась уважно її слухати. - Не можна з’явитися в такому вигляді, одразу накинеться всяке недобре, - під недобрим вона мала на увазі другу дружину імператора Корделію Байронс, на іменини чиїх дітей ми і вирушили.- Запам’ятай, в тому місці живуть одні вовки та змії. Тому нікого до себе близько не підпускай і зайвого не патякай.

       Я умостилася біля її ніг на яких виблискували новенькі червоні черевички, які їй подарував один товстий купець з Поінт Харб³ – найбільшого портового міста Великого Союзу імперств. Тому чоловіку настільки сподобалися тутешні вина, що, коли він перебрав, його знайшли зранку в стайні сонного в обнімку з улюбленою свинею мадам Джессо, ще тої льохи, яка після цього випадку наказала зарізати бідолаху. Так як хто зна, що з нею міг робити п’яний купець, зачарований дією солодкого напитку. Після завершення цієї подорожі, Клер пообіцяла, що ми поїдемо туди на Крамарський ринок, кажуть, там можна купити не тільки сукно і прянощі, а ще й старі свитки, в яких розповідається про подвиги наших предків і про магічні ритуали, які проводили друїди на горі Фаміра⁴, аби принести перемогу нашому війську в запеклих боях з ворогами.

- Не переживай, все буде добре,- я повернула своє усміхнене лице в сторону тітки, від чого прядки чорного волосся вислизнули з її пухкеньких пальчиків і впали на мої плечі. Вона сердито надула губи і повернула мою голову назад.

- Есфір, сиди спокійно,- я тихенько засміялась.- Чому така щаслива?

- Скоро я побачу тата, якою я ще маю бути? Ми не бачились майже десять років, одні подарунки і листи. Я хочу скоріше його обійняти!

- Ну звісно,- колосок на моїй голові потихеньку почав проявлятись. - Єдине, що я тебе попрошу - тримайся біля мене і не ходи нікуди без служниці,- тітка сказала це настільки серйозно, наскільки їй міг позволити велюровий, наче тепле покривало в зимову ніч, голос.

     Цікаво кого до мене приставлять? Сподіваюсь якусь молоду, а то прийде стара карга і як почне моралі читати: то не чіпай - зламаєш, туди не лізь - зламаєш, сюди не ходи – знову зламаєш! Так ніби я обов’язково маю щось нищити. О, Боги! Що може бути гірше?

- І ще одне, не забувай, що це всього лиш на пару днів поки йде святкування іменин принцеси Софі і принца Аріона. Так, що веди себе скромно і без вибриків, щоб мені не довелось за тебе червоніти. І що ще? – вона сказала це з очікуванням того, що я продовжу її думку, але не почувши нічого окрім мовчання, спеціально смикнула одну з прядок сильніше ніж того вимагалося.

- Ай, боляче!

- Я не почула відповіді. І що ще?

От, вперте «старе виховання».

 -Ніяких шури-мури на балу з незнайомцями. А так як я нікого там не знаю, то ні з ким,- вимовила я на одному подиху. Тоді невільно повернула голову, щоб подивитися на Клер, яка все ще намагалась заплести на моїй голові бодай щось.

- Ах, тітко, я вже не дитина. Мені шістнадцять. І до того ж, це мене зовсім не цікавить,- промурмотіла я, забувши про те, що повертати голову було категорично заборонено.

     Тітка Клер ще сильніше стиснула губи, бо останнє пасмо, яке залишалося в її руках, знову опинилось на моєму плечі, а плетіння, яке вона так старалась зробити ідеальним, втратило свій первозданний вид.

- Ну звичайно,- вона приклала свої теплі руки до моїх щік і різко повернула чорнокосу голову, аби нарешті доплести той злощасний колосок. - Ти ж сама як той хлопчур невихований. Ах, і в кого ти така вдалася?
- От зараз і побачу,- задоволено мовила я і почала непомітно відшкрябувати залишки бруду на світлій сукні, які залишила після себе на згадку кінна прогулянка.

        Ще зовсім трішки і я зможу зустрінуся віч-на-віч з найріднішою для мене людиною. Не знаю, від хвилювання чи від того, що я вже давно нічого не куштувала, але у мене почав сильно боліти живіт. Таке частенько траплялось, особливо останнім часом.

        Нарешті нудне сидіння на одному місці було завершено. Тітка Клер потягнулася за дерев’яною шкатулкою з сонячними зайчиками і дістала звідти білу стрічку, яка була обшита по краях золотою ниткою. Вона прив’язала її до кінчика пишної коси і поклала свої руки мені на плечі.

- Ще раз повторюю, тримайся біля мене.

- Ну добре, добре,- на цей раз я повернулася до тітки, кутики губ якої, дивлячись на мене, розпливлися в радісній усмішці. Тут я чомусь нагадала їй про товстого купця, який подарував цю стрічку і в кареті роздався дзвінкий сміх.

        Підібравши своє плаття, кольору топленого молока, я вмостилася на полосатому диванчику. За мить моя голова вже спокійно лежала на м’якеньких колінах тітоньки Клер, яка пальцями намагалась забрати з моїх очей залишки неслухняного волосся.

- Розкажи мені ще раз, як виглядає палац.

- Тобі ще не набридло?- теплі подушечки пальців продовжували гладити біле личко.

Я заперечливо помахала головою і благально подивилася на старшу жінку, яка замінила мені мати.

- Ну добре,- мадам з високою зачіскою демонстративно прокашлялась і почала свою розповідь. - Перед палацом вже сотні років росте Чорний ліс. В тому лісі водяться чудесні звірі, не схожі на звичайних. Там ходять імператорські олені з великими рогами, від яких ростуть золоті яблука. Ті плоди дарують жінкам вічну молодість, а чоловікам силу всіх мисливців, які полювали на цю дивну тварину. Ще там бігають сонячні зайчики, їхня шубка виткана золотою шерстю, яка відбиваючи світанкове сяйво пускає по кронах дерев сотні мерехтливих блискіток. Проте вони дуже швидкі. Кажуть той, хто спіймає такого, буде зватися найкращим мисливцем, а про його подвиги складуть стільки пісень, скільки відбивалося зір від хутра сонячної істоти. А лісом правлять білі леви. Ніхто не може позмагатися з ними у спритності і силі. Одного такого достатньо, аби перебороти сотню гвардійців. Це дуже мудрі істоти. Той кому вони довіряться, після смерті, переродиться в одного з них. А ще тут є…