СОН

      Спочатку була темрява, а потім з’явився різкий дотик, який обхопив мою руку і змусив тіло слідувати за Ним. Від разючого світла очі бажають побачити морок, та силует попереду явно не хоче, аби я знову засинала. Тільки від наступного дотику я змогла остаточно прокинутися. Пекучий біль вогняної пастки хотів обплести не тільки мої руки, але й всю мене. В цей момент я розумію, що Великий будинок палає, а хлопчик попереду не відпускає мою руку і мчить вперед, не дивлячись ні на що. Я не бачила ні його очей, ні лиця - тільки срібне серпанкове волосся, що  виблискувало з кожним кроком все ясніше. Вогонь наздоганяв нас.

      Ми бігли по довгих коридорах, а підлога під нами була холодною і твердою. Мої босі ноги прилипали до неї мов до цукрового сиропу, щоправда, останній гірчив. Коли я була ще дитиною - все здавалося таким солодкавим, безтурботним, але під дією вогню цей світ почав топитись, перетворюючись на густий сироп. Час минає, а я ніяк не можу відпустити минуле. Я загрузла в ньому наче паличка від забутого марципана. І навіть якщо він зіпсутий роками і почав гірчити, я все одно не можу від нього відмовитись – така моя доля. Нарешті вузький коридор закінчився, і ми почали стрімголов спускатися по сходах вниз, а я тільки і встигаю краєм ока побачити велику картину. На ній були намальовані діти і двоє дорослих. Можна було б припустити, що це сім’я, та вони всім своїм видом показували, що не хочуть цього. Придивившись, я розумію, що серед тих людей є і я. Давно я себе такою не бачила - ще зовсім дитя, років 6 не більше. Чомусь кожен на тому полотні дивився немов повз мене, і тільки я сама хочу заглянути прямо в очі. Враз мою увагу затьмарили пахощі хвої. Той приємний аромат сповнив собою всю залу, в яку ми щойно завернули. Я шукала місце звідки міг би йти цей запах і побачила відкриті навстіж двері. Цей великий дерев’яний хід давав дорогу не одному поколінню, а за ним вдалині виднівся ліс, який так і манив своєю глибиною.

      Відчували, що порятунок вже близько. Ще пару кроків і, здається, зможу втекти від страху, тому рухи під білою нічною сорочкою пришвидшились, а серце виривалося з грудей. Раптом хлопчик попереду відпускає мою руку і я втрачаю здатність до бігу. Мої ноги стають прикутими до холодної мармурової плити, а я тільки і можу, що споглядати, як Він вибігає за межі вогняної пастки. Мені б тільки дотягнутися до Нього, та Він завжди був на крок попереду. Як тільки хлопчик зі сріблястим волоссям намагається обернутися, щоб подивитися на мене - двері різко закриваються, а вогонь впивається в моє лице.

       А потім мить - і відчуваю невагомість. Ніби те, що так довго тягнуло мене на дно, відпливає. Я відкриваю очі і опиняюсь занурена у крижану воду. Серцю стає тісно в моїх грудях і я підриваюся. Кам’яні стіни навколо мене шепотіли знайомими голосами, та їх перебивав шум падаючої води позаду. Невже це водоспад? Роздивившись я помічаю, що не вся печера заповнена водою: по центру знаходиться виступ схожий на жертовник, та це мене чомусь зовсім не приваблює. Хоч яскиня¹ і була простора, та мені було в ній тісно і, здебільшого, через ті голоси, які тепер долинали до мене крізь великі отвори. Вони були схожі на виходи, от тільки кожен марив щось своє. Улесливий жіночий голосок обіцяв, що захистить від кошмарів, а суворий монотонний бас клявся, що не покине. А я? А, що я? Я ненавиджу таке слухати, бо воно викликає в мене відчуття пустоти більше ніж самотність. Мені хочеться втекти від цієї брехні і я прислуховуюсь до тиші, здається, вона лунає з останнього виходу. Чомусь в ньому я вбачаю порятунок. Не впевнена чи свій, та це єдиний шлях, який не викликає в мене тривоги.

      Захотілось переступити межу, і як тільки я це зробила - вся омана зникла, залишивши по собі різкий запах сірки. Чим дальше я йду, тим вужчими стають стіни, а моя тінь зникає. Пройшовши пару метрів темряви мені мерещиться світло і нечіткий жіночий силует: «Мамо?»,- це єдина фраза, яку я хотіла вимовити, щоб порушити спокій печери. Відповіді я не почула, проте знову відчула жар за своєю спиною.

       Стати і обернутися не можу через страх, що невідома постать зникне, та дике відлуння наздогнало моє тіло швидше. На мене летів вогняний птах, палаючі крила якого різали стіни печери, через що та обвалювалася. Я хочу втекти за горизонт до неї, та мої ноги знову опинилися у воді , яка на цей раз віддавала металом. Мої рухи стають повільнішими, а людський силует віддаляться. «Не залишай мене одну!». На мить мені здалося, що вона обернулася і немов би щось сказала. Та було вже пізно - двері знову закрили. Різкий біль цілує мої руки і шию - вогняний птах наздогнав мене. І знову темрява захопила моє тіло, проте на цей раз реальна.

       Собою я більше бути не можу…