Розділ 20. Життя повертається.

Свідомість поверталася повільно.

Спершу Аврора відчула тепло, м’яке, приємне. Не холодний бетон, не пил дороги, не запах гару та пороху. Тепло ковдри, потім — тишу. Не тривожну, не напружену, а спокійну. Таку, в якій не потрібно вслухатися в кожен звук, боячись почути кроки заражених.

Вона повільно розплющила очі.

Над нею була світла стеля, чисті білі стіни. Крізь велике вікно до кімнати проникало м’яке денне світло. Аврора повільно повернула голову.

Поруч із ліжком сидів Макс. Він спав, трохи схилившись вперед, але навіть уві сні не відпускав її руки. Його пальці міцно, але обережно тримали її долоню, ніби боялися, що вона знову зникне.

На мить Аврора просто дивилася на нього, і тільки тепер усвідомила — вони живі.

Макс тихо ворухнувся, ніби щось відчув, і розплющив очі. Кілька секунд він дивився на неї, не вірячи.

— Аврора…?

Вона слабо усміхнулася.

— Схоже… я все-таки вижила.

Він різко випрямився, і в його очах з’явилося стільки полегшення, що у Аврори стислося серце. Макс обережно притис її руку до свого чола.

— Ти була без свідомості три доби.

— Три…?

— Так.

Він тихо видихнув.

— Я вже почав хвилюватися.

Аврора озирнулася.

— Де ми?

— На базі Західних Гір.

Макс трохи всміхнувся.

— Після тієї… бійки я привіз тебе сюди. Люди Еліота супроводжували нас. Останні години дороги були абсолютно безпечні.

Він на мить замовк.

— Уся наша група тут. Усіх поселили.

— А вакцина…?

Макс кивнув.

— Я зустрівся з Еліотом Філсом.

Він трохи стиснув її руку.

— Я попросив його надати тобі найкраще лікування. В обмін на формулу вакцини і ампулу зі зразком.

Аврора трохи насупилася.

— Тобто ти…

— Обмін відбувся.

Макс ледь усміхнувся.

— Хоча, якщо чесно, Еліот і так збирався тобі допомогти. Він сказав, що як лікар просто не має права інакше.

Аврора з полегшенням видихнула.

— І…?

— Вакцину вже запустили у виробництво.

Її очі широко розкрилися.

— Справді?

— Так.

Макс усміхнувся ширше.

— Незабаром людей почнуть безкоштовно вакцинувати.

Він трохи нахилився ближче.

— Після цього навіть укуси чи подряпини заражених не зможуть перетворити людину на зомбі.

Аврора заплющила очі на мить. Світ… справді почав змінюватися.

— До речі, — раптом сказав Макс трохи ніяково.

Вона підозріло подивилася на нього.

— Що?

Він почухав потилицю.

— Щоб нас поселили разом… я зареєстрував нас на базі як подружню пару.

Аврора на секунду завмерла.

— Ти… що зробив?

Макс підняв руки в оборонному жесті.

— Це був найпростіший варіант!

На її обличчі з’явився рум’янець.

— Тобто… офіційно…

— Ми тепер чоловік і дружина, — тихо сказав він.

Кілька секунд вони просто дивилися один на одного.

Потім Аврора тихо засміялася.

— Це… трохи несподівано.

— Ти… злишся? — обережно запитав Макс.

Вона похитала головою.

— Ні. — вона ледь помітно стиснула його руку. — Навпаки.

Її погляд став теплішим.

— Я рада.

Бо поруч з нею був чоловік, якого вона кохала...

Минали тижні. Світ змінювався швидше, ніж хтось міг уявити. Вакцину почали виробляти масово, спочатку її отримували люди на базах виживших, потім — військові, медики, та рятувальники. Новина швидко облетіла весь світ, і до бази Західних Гір почали сходитися виживші з усієї країни. Люди приходили пішки, приїжджали старими машинами, а іноді — цілими колонами. Їх зустрічали, реєстрували, вакцинували. База швидко перетворювалася на справжнє місто.

Згодом почали прибувати дипломати з інших країн, вони вели переговори про постачання вакцини. Поступово відновлювалася торгівля ресурсами. Запрацювали майстерні, ферми, електростанції. Світ повільно, але впевнено повертався до життя.

Але залишалася ще одна проблема — заражені.

Саме тому Макс, Аврора, та його команда військових створили перший загін зачистки. Вони вирушали у міста, і кілометр за кілометром, вулиця за вулицею очищали території від заражених.