Розділ 19. Пастка.

Колона автомобілів вирушила ще до світанку. Небо лише починало світлішати, коли двигуни один за одним ожили під старим навісом покинутої заправки. Машини повільно виїхали на порожню трасу, залишаючи позаду тихе місце їхньої ночівлі.

Цього ранку настрій у всіх був зовсім інший, навіть повітря здавалося легшим. Люди розмовляли трохи голосніше, ніж зазвичай, у раціях іноді звучали жарти, хтось тихо сміявся. Після довгих тижнів дороги вперше з’явилося відчуття, що ця подорож ось-ось закінчиться.

До бази Західних Гір залишалося зовсім небагато, ще кілька годин — і вони будуть у безпечному місці, у місці, де є живі люди, де є стіни, що можуть захистити від мерців, де не доведеться щодня боротися за воду, їжу і сон. Там можна буде просто жити.

Бен, що сидів за кермом однієї з машин, навіть дозволив собі усміхнутися.

— Уявляєш, — сказав він по рації, — нормальне ліжко. Без того, щоб прокидатися кожні дві години.

— І душ, — одразу озвалася Ліза з іншої машини. — Гарячий душ.

— Ого, ти замахнулася, — засміявся Чарлі.

У колоні прокотилася хвиля тихого сміху, а в машині Макса панував спокій.

Аврора сиділа поруч із ним на передньому сидінні, дивлячись у вікно. Ранкове сонце повільно піднімалося над горизонтом, фарбуючи небо в теплі золотаві відтінки. Попереду розстелялася широка траса, і десь там, за пагорбами, була їхня мета.

Макс коротко поглянув на неї.

— Про що думаєш?

Аврора трохи усміхнулася.

— Про те, що… можливо, усе це скоро закінчиться.

— Сподіваюся, — тихо сказав Макс.

Вона подивилася на нього.

— Коли ми дістанемося бази… у людей з’явиться шанс.

Він коротко кивнув.

— А у нас — нове життя.

Аврора не відповіла, але її очі стали трохи теплішими.

Колона їхала вже кілька годин, дорога була відносно чистою, лише іноді траплялися покинуті машини або сліди старих аварій. Невдовзі попереду почали з’являтися високі будівлі великого міста. Колись тут кипіло життя, а тепер воно виглядало як гігантський кам’яний привид.

Але їхній шлях проходив не через нього, траса повертала на об’їзну дорогу. Широка надземна розв’язка піднімалася над містом, перетинаючи десятки інших доріг. Якщо вони проїдуть її — місто залишиться позаду. А далі — гори, і база.

— Ще трохи, — сказав по рації Бен.

Колона почала підніматися на естакаду. І раптом… Гучний звук.

БАХ!

Передню машину різко занесло.

— Чорт! — почувся крик у рації.

Ще один вибух повітря.

— Шини!

— У мене теж!

— Гальмуйте!

Машини різко сповільнилися. Деякі небезпечно хитнулися, коли водії намагалися втримати керування, Макс міцно схопив кермо, утримуючи машину на дорозі, і атомобіль повільно зупинився. Попереду кілька машин стояли під дивними кутами, їх трохи занесло після різкого проколу шин. Колона змушена була зупинитися.

— Що за… — пробурмотів Бен у рації.

Коли люди почали виходити з машин, вони побачили, що поперек дороги лежав розтягнутий колючий дріт. Тонкий, майже непомітний на асфальті, саме він розрізав шини, коли перші машини наїхали на нього. Макс повільно оглянувся навколо, після чого, його обличчя стало серйозним.

— Це не випадково…

Аврора теж дивилася навколо, і раптом помітила на узбіччях стояли важкі вантажівки, та позашляховики. Вони стояли так, що можна й не звернути на них увагу. Тепер було зрозуміло — вони там були весь час.

— Максе… — тихо сказала вона.

Він теж бачив, що їх оточили.

Повільно, один за одним, двигуни навколо почали заводитися, і важкі машини рушили вперед, перекриваючи дорогу з обох боків естакади.

— Засідка… — тихо сказав Бен у рації.

У повітрі раптом стало важко дихати, і тоді на дальньому кінці розв’язки з’явилися нові автомобілі. Ціла колона чорних позашляховиків. На дверях і капотах виднівся знайомий символ. Змія, що обвиває пробірку.

Аврора відчула, як у грудях холодніє.

— Ні…

Макс подивився на неї.

— Це вони?

Вона повільно кивнула.

Колона машин зупинилася перед ними, кілька позашляховиків відокремилися і рушили вперед. Вони під’їхали ближче… і стали поперек дороги, остаточно перекривши шлях.

Двері машин відчинилися, і назовні почали виходити озброєні люди в темно-синій формі. В них були штурмові гвинтівки, та бронежилети. Вони рухалися впевнено й спокійно, наче вже знали, що перемогли.

Аврора відчула, як серце б’ється швидше. Макс тихо поклав руку на її плече.

— Я поруч.

Вона вдячно подивилася на нього. І тоді з переднього позашляховика вийшла ще одна людина. Він рухався повільно, та покійно. Наче господар цього місця. Сиве волосся, темний костюм, холодний, уважний погляд.