Розділ 18. Зізнання.

Світанок у місті настав тихо. Небо на сході лише починало світлішати, коли Макс уже стояв біля машин. Повітря було прохолодним, але в ньому відчувалася обіцянка чергового спекотного дня.

Люди рухалися тихо, майже без розмов. Невелика група збиралася на пошуки припасів. Макс, Бен, Ліза, ще двоє його бійців… і Аврора. Вона мовчки перевірила ремінь катани на поясі й рушила слідом за ними.

Місто виглядало ще більш покинутим у ранковому світлі. Вулиці були засипані сміттям — старі пакети, обривки паперу, розбиті пластикові ящики. Деякі машини стояли посеред дороги з відчиненими дверима, ніби їх покинули просто посеред втечі. Вітрини магазинів були розбиті. У кількох місцях асфальт почорнів від старих пожеж.

Сонце ще не піднялося високо, тому довгі тіні лежали на порожніх тротуарах. Іноді їм траплялися зомбі. Один стояв посеред дороги, дивлячись у порожнечу. Інший сидів біля розбитої автобусної зупинки.

Макс піднімав руку, і вони тихо підходили ближче. Короткий удар ножем, тихий хрускіт, і черговий мрець падав на гарячий асфальт. Без пострілів, та без зайвого шуму.

Вони обшукали кілька продуктових крамниць, та в середині було порожньо. Полиці перевернуті, каса розбита, а підлога всипана уламками скла.  Хтось уже давно забрав усе, що можна було з’їсти.

— Тут чисто, — тихо сказав Бен, виходячи з чергового магазину.

Макс похмуро кивнув.

— Йдемо далі.

Нарешті їм пощастило трохи більше, і на тихій бічній вулиці стояв двоповерховий житловий будинок. Двері були зачинені, але всередині нікого не виявилося. Вони швидко обшукали кухню, у шафі знайшли кілька пакетів крупи, старі макарони, кілька банок консервів. Не багато, але краще, ніж нічого.

Коли вони знову вийшли на вулицю, Аврора раптом зупинилася. Вона дивилася на будівлю через дорогу. Стара вивіска ще трималася над дверима, вікна були брудні, але цілі.

— Комп’ютерний клуб, — тихо сказала вона.

— І що з того? - скривився Бен.

Аврора кивнула на двері.

— Там часто стояли автомати зі снеками.

Макс коротко переглянувся з Беном.

— Перевіримо.

Двері були незамкнені, а всередині пахло пилом і старим пластиком. Ряди комп’ютерних столів стояли так, ніби люди просто встали й пішли, монітори вкрилися шаром пилу, але біля стіни стояли два торгові автомати. І вони були повні.

— Ого… — тихо сказав один із бійців.

Всередині лежали пачки снеків, шоколадні батончики, печиво. У другому автоматі стояли банки солодких напоїв і пляшки мінеральної води.

Бен широко усміхнувся.

— Оце я розумію — удача.

Вони швидко відкрили автомати ломом, та перекладали пакети з їжею в торби. Кілька пляшок води одразу роздали людям. навіть Макс дозволив собі коротку усмішку.

Пізніше, обшукуючи інші будинки, один із людей знайшов ще одну корисну річ. У підвалі старого будинку стояли коробки з консервованими овочами. Це були не великі скляні баночки.

— Дивіться, що я знайшов! — тихо покликав він.

Ліза підняла одну банку, роздивляючись етикетку.

— Огірки… кукурудза… квасоля…

— Забираємо все, — сказав Макс.

Останнім місцем у їхньому списку була поліцейська дільниця. Невелика, але міцна будівля стояла на перехресті. Перед входом стояли кілька старих поліцейських машин.

Коли вони підійшли ближче, з-за одного з автомобілів повільно вийшов зомбі, а за ним ще один, потім ще.

— Чорт… — прошепотів Бен.

Біля входу блукало з десяток мерців, Макс тихо підняв руку.

— Без шуму.

Він не хотів ризикувати, бо якщо вони відкриють вогонь — усе місто може прокинутися. Тому вони дістали свої клинки, і тихо рушили вперед. Це була повільна, напружена робота, крок за кроком, удар за ударом. Іноді доводилося боротися впритул, мрець хапався за руку, і Бен тихо вилаявся, відштовхуючи гниле тіло. Аврора рухалася швидко й точно, її клинок блищав у ранковому світлі.

Через кілька хвилин усе було закінчено, тіла лежали на землі, і Макс коротко кивнув.

— Чисто.

Всередині будівлі їх чекала справжня знахідка, а в кімнаті для зберігання стояли шафи зі зброєю. Пістолети, рушниці, та коробки з набоями. На стіні висіли поліцейські дубинки, а в шафі лежали кілька бронежилетів.

— От це нам знадобиться, — сказав Бен, задоволено присвиснувши.

Поки вони збирали спорядження, Ліза пішла оглянути кімнату відпочинку, а вже через хвилину вона покликала:

— Гей! Йдіть сюди!

На столі стояла велика банка розчинної кави, поруч — кілька упаковок чаю, пакет рафінованого цукру, і великий бутиль води в кулері.

Ліза переможно підняла банку кави.

— Тепер я точно переживу апокаліпсис.

Вони забрали все, що могли, та вирушили назад до табору.

Коли група поверталася назад до свого тимчасового притулку, сонце вже піднялося над містом, і саме тоді вони побачили людей.