Розділ 17. Дорога.

Колона машин їхала ще хвилин двадцять. Асфальтова дорога тягнулася через висушену сонцем рівнину. Колись тут були поля — тепер лише жовта трава, потріскана земля і рідкісні дерева, що ледве трималися за життя.

Коли мотель давно зник за горизонтом, Макс нарешті натиснув на гальма.

— Зупиняємось тут, — сказав він у рацію. — Усі машини на узбіччя.

Автомобілі один за одним звернули з дороги. Узбіччя було широке, майже як невелика галявина. Посеред нього росло старе розлоге дерево, що кидало густу тінь на суху землю. Саме там вони й зупинилися.

Двигуни один за одним стихли, двері машин почали відчинятися, люди поволі виходили назовні, ще не до кінця оговтавшись після пережитого. Хтось важко сідав на землю. Хтось мовчки витріщався вдалечінь.

Над рівниною стояла гаряча літня тиша, лише вітер повільно колихав суху траву.

Аврора вийшла з машини Макса останньою, і майже одразу відчула погляди. Люди дивилися на неї, хтось зі страхом, хтось із підозрою. Вони тихо перешіптувалися між собою.

— Ти бачив?..

— Вона йшла між ними…

— Вони її навіть не чіпали…

— Це ненормально…

Аврора лише спокійно обвела їх поглядом, її обличчя залишалося холодним, вона вже звикла до цього.

Раптом уперед вийшов один із чоловіків — кремезний, неголений. Той самий, що їхав у другій машині. Він нервово озирнувся на інших.

— Ми повинні це обговорити.

Макс стояв біля Аврориного пікапа, він повільно підняв голову.

— Що саме?

Чоловік кивнув у бік Аврори.

— Оце.

Кілька людей позаду нього схвально закивали.

— Ми всі бачили, що сталося там, — сказав він. — Зомбі її не чіпали.

— І? — холодно відповів Макс.

Чоловік зробив крок ближче.

— І це ненормально.

— Можливо вона заражена! — вигукнула якась жінка з натовпу.

— А якщо вона небезпечна для нас?

— Ми не можемо просто так тримати її поруч!

Аврора мовчки дивилася на них, в її очах не було образи, лише холодна втома. Щойно вона врятувала їхні життя, і ось результат.

— Я не заражена. — холодно кинула вона, — інакше усі ви давно були б мертві.

Макс повільно зробив крок уперед.

— Вона щойно врятувала вас усіх.

Його голос став жорстким.

— Якби не вона, ви зараз лежали б там, у дворі мотелю.

Чоловік стиснув щелепи.

— Це не змінює того факту, що з нею щось не так!

— У цьому світі з усіма щось не так, — відповів Макс.

У розмову раптом втрутилася Ліза, вона стояла біля машини, схрестивши руки.

— Якщо пам’ять мене не підводить, — сухо сказала вона, — то саме Аврора прикрила нас, коли ми проривалися через місто минулого тижня.

Бен теж зробив крок уперед.

— І якщо вже говорити чесно, — буркнув він, — то без неї ми б уже кілька разів здохли.

Позаду Макса мовчки стали ще двоє його солдатів.

Один із них коротко сказав:

— З її навичками, її не могли вкусити, про що ви говорите...

— Вона вже своя, що за підозри.

Натовп трохи стих, Макс обвів усіх поглядом.

— Поки я веду цю групу — Аврора залишається з нами.

Він говорив тихо, але в його голосі була сталь.

— Кому це не подобається — можете йти пішки.

Після цих слів запала тиша. Чоловік ще кілька секунд дивився на нього… потім мовчки відступив, і люди почали розходитись. Макс важко видихнув і потер перенісся.

— Так, — сказав він. — Досить балачок.

Його голос знову став командним.

— Док!

Сивий худорлявий чоловік одразу підняв руку.

— Тут.

— Перевір поранених.

— Уже займаємося.

Кількох людей посадили в тіні дерева. Док і двоє помічників швидко розкладали медичні сумки.

— Бен! Перевір запаси.

— Зрозумів.

— Ліза — допоможи з водою.

Люди поволі почали займатися справами. Хтось розпалив невелике багаття, хтось поставив на нього казанок із водою, хтось перебирає коробки з провізією. Поступово табір оживав, але погляди все одно час від часу поверталися до Аврори.

Вона вже відійшла до свого пікапа, машина стояла трохи осторонь. Аврора відкрила багажник. Її речі лежали там, де вона їх залишила — накриті старим брезентом. Ніхто їх не чіпав. Дівчина мовчки перевірила спорядження та свої запаси. Ніби все на місці.

Навколо тягнувся безкрайній літній пейзаж. Гаряче сонце висіло високо в небі. Повітря тремтіло над асфальтом. Десь далеко стрекотали коники. Колись ця земля була зеленою, тепер вона виглядала виснаженою. Покинуті ферми на горизонті, порожні дороги. І рідкісні дерева, що кидали довгі тіні на випалену траву. Світ пережив свою катастрофу, і тепер просто повільно доживав.