Розділ16. Мародери.

Сонце вже піднялося над горизонтом, розмиваючи холодну передранкову сірість м’яким золотистим світлом. Повітря стало трохи теплішим, але нічна волога ще трималася на асфальті та іржавих кузовах покинутих автомобілів.

Аврора поверталася до мотелю швидкою, але рівною ходою. Вона була відсутня приблизно дві з половиною години. Ноги трохи стомилися після напруженої ходьби, але обличчя дівчини залишалося спокійним і зосередженим.

Коли до табору залишалося якихось п’ятдесят метрів, вона раптом завмерла. З подвір’я мотелю долинали крики, грубі чоловічі голоси, плач. Аврора миттєво опустилася навпочіпки за перевернутим пікапом. Її очі звузилися.

— Чорт…

Вона тихо обійшла територію, рухаючись уздовж ряду покинутих машин. Кроки були майже беззвучні — ще одна звичка, яку вона виробила за останні дні. Обійшовши кут будівлі, вона обережно визирнула, картина стала зрозумілою одразу.

На подвір’ї мотелю зібрали всіх людей, жінки, кілька старших чоловіків, діти. Вони стояли щільною групою біля багаття, посеред двору, дехто тримав дітей на руках. А навколо ходили мародери.

П’ятеро на подвір’ї, ще двоє тягнули ящики з їжею з будівлі мотелю. Всі були озброєні автоматами, пістолетами, револьверами. Один мав дробовик.

Поряд із воротами стояли два позашляховики з відчиненими багажниками, мародери вже складали туди припаси — каністри з водою, коробки з консервами, медичні сумки.

— Швидше ворушіться! — гаркнув один із них. — Ми тут не на екскурсії!

Інший різко штовхнув старого чоловіка прикладом.

— Стояти тихо! Хто рипнеться — пристрелю!

Жінка з дитиною тихо схлипнула.

— Будь ласка… не чіпайте нас…

— Та заткнись ти! — огризнувся мародер.

Аврора мовчки спостерігала, її погляд швидко ковзав між людьми, потім вона помітила дещо важливе. На асфальті, трохи осторонь, лежали тіла трьох військових. Це були люди Макса.

У всіх — акуратні отвори від куль у грудях і шиї. Аврора нахмурилася.

— Не хаотична стрілянина... Снайпер!

Її погляд повільно піднявся, і майже одразу вона знайшла його на даху сусідньої двоповерхової будівлі. Чоловік лежав за низьким парапетом, тримаючи довгу гвинтівку з оптичним прицілом. Сонце блиснуло на склі оптики, він спокійно контролював усе подвір’я.

Аврора тихо видихнула.

— Отже, ось як…

Вона швидко оцінила ситуацію.

«Сім мародерів унизу, снайпер зверху, люди беззбройні, отже, якщо почнеться стрілянина — першими загинуть заручники.»

Її очі знову піднялися до даху, рішення прийшло миттєво.

— Спершу — снайпер.

Аврора тихо відійшла назад і ковзнула між машинами, рухаючись у бік сусідньої будівлі. Вона трималася низько, ховаючись за бамперами, колесами, уламками. Кілька хвилин — і вона вже була біля задньої стіни будинку.

Стара цегляна будівля з вибитими вікнами, двері були напіввідчинені, і Аврора обережно зайшла всередину. Там було темно і пахло пилом, вона зробила кілька кроків… і раптом зупинилася.

Тихий звук.

Вона прислухалася, та зрозуміла, що тут хтось є. Дівчина схопилася за руків'я катани, та ледве вона встигла вийняти лезо як метал клацнув.

— Стояти.

Голос був тихий, але твердий, Аврора повільно повернула голову.

З темряви коридору на неї дивилися кілька стволів автоматів, люди були одягнені у знайому військову форму. За секунду з тіні вийшов Макс, його обличчя було напружене, але коли він впізнав дівчину — очі трохи розширилися.

— Аврора?

Один із солдатів тихо видихнув.

— Це вона…

Макс швидко опустив руку.

— Опустити зброю.

Солдати трохи розслабилися, але все ще уважно дивилися на неї, Макс підійшов ближче. На секунду, йому згадалися вчорашні події, і його серце пропустило кілька ударів. Але зараз не було для цього часу, тому він тимчасово придушив ці почуття.

— Де ти була? Ми повернулися півгодини тому — а тут уже ця чортівня.

Аврора не хотіла розповідати йому про вакцину, доки не віддасть її, тому вона просто проігноувала це питання, та  кивнула у бік стелі.

— Снайпер на даху.

Макс коротко усміхнувся без радості.

— Ми знаємо.

Він показав на карту, розкладену на старому столі, а навколо стояли його бійці.

— Планували піднятися нагору і зняти його тихо, — сказав Макс. — А потім зайти з двох сторін і зачистити подвір’я.

Один із солдатів похмуро додав:

— Але якщо він нас помітить — почне вбивати заручників.

Аврора на секунду задумалася, а потім тихо сказала:

— Я можу дістатися до нього швидше.

Макс уважно подивився на неї.

— Наскільки швидше?