Розділ 15. Таємна розмова. Помста.

Аврора прокинулася ще на світанку.

Спочатку її розбудив далекий, приглушений звук двигуна. Звичайна людина, мабуть, навіть не звернула б на нього уваги, але її слух був значно гостріший. Навіть крізь зачинені двері кімнати вона чітко почула, як на подвір’ї мотелю заводяться автомобілі.

Кілька секунд вона лежала нерухомо, прислухаючись.

Один двигун… другий… короткі уривки голосів… скрип відчинених дверцят. Потім звук почав віддалятися.

Макс зі своїми людьми вирушили перевіряти військову базу, про яку він говорив учора ввечері.

Аврора тихо сіла на край ліжка. Поруч, загорнувшись у ковдру, мирно спала Ліза. Її рівне дихання тихо наповнювало маленьку кімнату.

Дівчина обережно підвелася, намагаючись не створити жодного зайвого шуму. Вона швидко одягнулася, застебнула пояс із піхвами та взяла свій клинок. Потім накинула легку куртку — ранкове повітря все ще було прохолодним після ночі.

Двері вона відчинила майже безшумно.

Надворі вже починало світлішати. Сонце ще не піднялося над горизонтом, але темрява поступово відступала. Небо на сході стало світло-сірим із ледь помітною рожевою смугою. Подвір’я мотелю виглядало зовсім інакше, ніж учора ввечері. Багаття давно згасло — на його місці лишилася лише купка темного попелу та кілька ще теплих вуглин. Порожні пляшки з-під пива стояли на старому столі, а одна навіть лежала на боці у траві. Автомобілі стояли тихо, вишикувані вздовж потрісканого асфальту. Їхні металеві корпуси були вкриті тонким шаром ранкової вологи.

Після нічної прохолоди асфальт уже не обпікав ноги, як учора. Навпаки — він був приємно холодним. Над дорогою та старими будівлями мотелю стелився легкий сизий туман. Він повільно ковзав між автомобілями й кущами бур’яну, що проріс крізь тріщини в асфальті.

Десь далеко, у місті, каркнула самотня ворона.

Прохолодний ранковий вітер легко торкнувся обличчя Аврори, змусивши її трохи щільніше запахнути куртку. Вона на мить зупинилася і оглянулася.

Подвір’я було майже порожнім. Усі ще спали. Лише у кількох вікнах мотелю тьмяно жевріло світло маленьких ліхтариків або свічок.

Саме те, що їй потрібно. Аврора тихо спустилася сходами і рушила в бік дороги.

Десь за кілька кілометрів звідси височіла телерадіовежа. Йти було недалеко — тридцять, максимум сорок хвилин спокійної ходьби. Вона могла б поїхати на автомобілі. Але гуркіт двигуна легко міг розбудити когось із табору. Тож Аврора вирішила просто пройтися пішки.

Її кроки тихо лунали на порожній дорозі, поки вона повільно віддалялася від мотелю, розчиняючись у ранковому тумані. Та коли її постать уже стала маленькою темною фігурою на горизонті, у вікні одного з номерів мотелю повільно ворухнулася фіранка. З темної кімнати за нею уважно спостерігала пара очей. Хтось бачив, як вона пішла. І тепер мовчки стежив за нею...

Аврора йшла вже майже годину.

Туман поступово розвіювався, і небо на сході ставало дедалі світлішим. Сонце ось-ось мало піднятися з-за горизонту, але поки що світ був наповнений блідими, холодними відтінками ранку. Дорога вела її повз покинуті склади, старі рекламні щити й зарослі бур’янами парковки. У повітрі стояв знайомий запах вологого металу, пилу і старого асфальту.

Нарешті між деревами почала вирізнятися висока металева конструкція. Телерадіовежа здіймалася над околицею міста, мов гігантський іржавий скелет. Сотні металевих балок перепліталися між собою у складну решітку, що тягнулася високо в небо. Місцями метал потемнів від іржі, а деякі кабелі, що колись тягнулися вздовж конструкції, тепер безсило звисали вниз.

Вітер тихо свистів між металевими перекладинами.

Біля основи вежі стояла невелика бетонна будівля. Плоский дах, вузькі вікна, зачинені металевими решітками. Колись тут, мабуть, була кімната керування й технічні приміщення.

Стара металева табличка над дверима ледь читалася крізь іржу.

Аврора повільно підійшла ближче. Навколо було тихо. Вона поклала руку на руків’я катани і обережно відчинила двері. Старі петлі тихо скрипнули. Всередині було темно і прохолодно, повітря пахло пилом, старим пластиком і чимось затхлим. Аврора зробила кілька кроків усередину.

Приміщення було невеликим, уздовж стін стояли металеві шафи з обладнанням, на столах лежали старі пульти, монітори й радіостанції. Більшість техніки давно вимкнулася і вкрилася товстим шаром пилу. Під ногами тихо хрустіло скло. Раптом у дальньому кутку щось ворухнулося, і Аврора миттєво зупинилася. Із темного кута повільно підвівся мрець. Колись він був техніком або оператором станції, на ньому висів брудний робочий комбінезон із вицвілою емблемою зв’язку. Його шкіра посіріла, а на щоці чорніла стара рана.

Зомбі зробив кілька незграбних кроків у її бік, його мутні очі ковзнули по обличчю дівчини…

І раптом втратили інтерес.

Мрець просто повернув голову в інший бік і почав безглуздо блукати кімнатою. Аврора тихо видихнула. Навіть після всього пережитого це видовище все ще виглядало дивно.

Вона спокійно підійшла ближче, а зомбі навіть не реагував. Одним швидким рухом вона витягнула катану, і лезо тихо блиснуло в ранковому світлі, що пробивалося крізь вікно. Тіло мерця повільно осіло на підлогу. Аврора витерла лезо об його рукав і прибрала клинок назад у піхви.