Розділ 14. Хмільний вечір.

Тиху атмосферу біля багаття раптом порушив старий Роджер. Чоловік неквапливо підійшов до кола світла, насилу несучи важкий дерев’яний ящик, і з глухим стуком поставив його просто перед Максом.

Декілька людей одразу обернулися.

— Капітане Еванс, погляньте-но, що ми з моєю дружиною знайшли в старій коморі, — з хитрою посмішкою сказав Роджер.

Він трохи нахилився і відкинув кришку ящика. Всередині рівними рядами стояли темні скляні пляшки.

— Там ще кілька таких ящиків, — додав старий, підморгнувши. — Думаю, вистачить кожному дорослому в нашому таборі.

Кілька чоловіків одразу зацікавлено подалися вперед.

Макс здивовано нахилився і дістав одну з пляшок. Скло було прохолодним, трохи запітнілим. На етикетці ледь читалася назва якогось місцевого пива.

Аврора підняла брову і ледь усміхнулася.

— Оце так знахідка, — тихо мовила вона.

Чоловіки, що сиділи ближче до багаття, вже почали весело підбурювати Макса.

— Оце так улов, старий Роджер! — засміявся хтось із водіїв. — Та ти справжній скарбошукач!

— Ох ти ж… — протягнув інший. — Кеп, то може сьогодні трохи розслабимося?

— Та годі тобі, командире, — долучився ще один голос. — Ми ж не кожен день знаходимо повний ящик пива.

Навіть солдати, що сиділи трохи осторонь, помітно пожвавішали. Дехто з них уже усміхався, обмінюючись поглядами.

Після довгих днів дороги, спеки та постійної напруги така знахідка була справжнім подарунком.

Макс кілька секунд дивився на пляшку у своїй руці, ніби зважуючи рішення. Зрештою він тихо зітхнув.

— Гаразд… — пробурмотів він. — Але тільки по одній.

Цього було достатньо.

Кілька хлопців одразу підхопилися і швидко побігли до комори за рештою ящиків. За кілька хвилин на подвір’ї вже роздавали пляшки. Кожному дорослому дісталося по одній.

Темне пиво виявилося напрочуд смачним. Гіркуватий, трохи солодкуватий смак приємно холодив горло після гарячого дня.

Навколо багаття поступово запанувала ще затишніша атмосфера. Люди тихо розмовляли між собою, ділилися спогадами, згадували своє життя до апокаліпсису — роботу, свята, родинні вечері, звичайні речі, які колись здавалися такими буденними. Дехто навіть тихо сміявся.

Діти тим часом уже давно спали у своїх кімнатах. Утомлені за день, вони заснули майже відразу, щойно торкнулися подушок. Тож дорослі могли дозволити собі трохи більше свободи.

Аврора неквапливо пила своє пиво, відчуваючи приємну прохолоду напою.

На жаль… або, можливо, на щастя — алкоголь зовсім не діяв на неї. Скільки б вона не випила, сп’яніти вона все одно не могла.

Зовсім інша справа — Макс.

Для Аврори стало справжнім відкриттям, що цей суворий, завжди стриманий командир зовсім не вмів переносити алкоголь. Від однієї маленької пляшечки темного пива він помітно розслабився. Його погляд став теплішим, рухи — менш стриманими, а на губах усе частіше з’являлася ледь помітна усмішка. І найцікавіше — він більше не так уважно стежив за своїм язиком.

Тепер Макс дозволяв собі відкрито фліртувати з Авророю. Кидав короткі жарти, інколи нахилявся ближче, ніж було потрібно, а одного разу навіть тихо сказав їй щось таке, від чого дівчина ледь стримала усмішку.

Аврора зробила ще ковток пива. І була цим дуже задоволена.

Час минав непомітно.

Пляшки поступово спорожніли, розмови ставали тихішими, а вогонь у багатті повільно осідав, залишаючи після себе лише тліючі вуглини.

Один за одним люди почали підводитися.

— Гаразд, на сьогодні з мене досить, — позіхнув один із водіїв, піднімаючись на ноги. — Інакше завтра я за кермо точно не сяду.

— Та ти й тверезим не дуже їздиш, — засміявся інший.

Кілька людей тихо розсміялися.

Невдовзі подвір’я почало порожніти. Люди дякували Роджеру за знахідку, бажали одне одному доброї ночі й розходилися по кімнатах.

Над мотелем повисла тепла, тиха ніч.

У небі повільно пливли темні хмари, інколи відкриваючи бліде світло місяця. Десь далеко, за темними деревами, зрідка долинало протяжне виття — чи то вітер, чи, можливо, самотній мрець, що блукав дорогою.

Біля багаття залишилося лише кілька людей.

Бен і Чарлі ще про щось тихо сперечалися, сидячи на сходах мотелю, але за кілька хвилин і вони підвелися.

— Капітане, ми пішли спати, — сказав Бен.

Макс лише кивнув.

— Не проспіть світанок.

— Та ні, якщо ви так хропітимете, як після цієї пляшки, ми точно прокинемося, — усміхнувся Чарлі.

Хлопці швидко зникли у темряві коридору мотелю.

Тепер біля багаття залишилися лише двоє.

Аврора тихо дивилася на тліючі вуглини, повільно крутячи в руках порожню пляшку. Макс сидів поруч, трохи нахилившись вперед, спершись ліктями на коліна.