Розділ 13. Спокій в дорозі.

Наступні кілька днів минали тихо, без особливих подій. Колона автомобілів щодня долала сотні кілометрів, зупиняючись лише на короткий обід або за особливої потреби.

Іноді на їхньому шляху з’являлися поодинокі зомбі. Тоді доводилося виходити з машин і швидко з ними розправлятися. Інколи ж ходячих мерців ставало надто багато — тоді ніхто не геройствував. Люди просто збиралися, заводили двигуни і поспіхом залишали небезпечне місце.

Після останніх подій усі стали значно обережнішими. Люди уважніше придивлялися один до одного, ніби намагалися вгадати найменші зміни в поведінці чи самопочутті.

У групі майже непомітно закріпилося нове правило. Ніхто його не оголошував, але всі добре розуміли: якщо когось вкусили або навіть подряпали зомбі, у цієї людини є лише два варіанти — спокійно прийняти смерть або ж покинути групу.

Більше ніхто не сперечався. Усі надто добре засвоїли попередній урок.

Вони вирушали ще з самого ранку. Машини їхали без зайвих зупинок до самого обіду. Лише тоді дозволяли собі короткий перепочинок — поїсти, попити води, справити потреби, перевірити стан автомобілів. Після цього двигуни знову заводилися, і дорога продовжувалася.

Жодних зайвих зупинок. Лише справді поважні причини.

Кілька разів вони зупинялися на ночівлю біля покинутих автозаправок. Там вдавалося поповнити запаси пального, а одного разу їм навіть пощастило знайти доволі непоганий запас продуктів у зачиненому придорожньому магазині.

Дощові дні швидко минули. Хмари розійшлися, і спека знову почала випалювати землю.

Повітря стало важким і гарячим. Сонце безжально било крізь лобове скло, нагріваючи салони машин так, що метал і пластик ставали майже гарячими на дотик. Усередині автомобілів стояло задушливе тепло, від якого швидко пересихало в горлі.

Навіть вітер, що вривався крізь прочинені вікна, не приносив полегшення — він був сухим і гарячим, ніби дихання печі.

Через це запаси води почали зменшуватися значно швидше, ніж вони розраховували.

Дорога повільно тягнулася вперед сірою стрічкою асфальту. Колона машин рухалася вздовж об’їзної траси, що проходила по самому краю міста. Ніхто навіть не думав звертати всередину — занадто тихо там було.

Аврора міцніше тримала кермо, ведучи автомобіль рівною швидкістю. Гаряче повітря проникало в салон крізь прочинене вікно. Західне сонце повільно опускалося до горизонту, фарбуючи хмари у тьмяно-червоні й багряні відтінки.

Праворуч від дороги тягнулися перші міські будівлі. Покинуті багатоповерхівки стояли темними коробками з вибитими вікнами. Подекуди шибки ще трималися у рамах, відбиваючи криваві відблиски заходу. Балкони звисали похмурими силуетами, а між будинками колихалися зарослі бур’яни.

Машини, покинуті просто на узбіччі, вже встигли вкритись шаром пилу та бруду. Деякі з них стояли з відчиненими дверцятами, ніби їхні власники вискочили у паніці й так і не повернулися.

Вітер час від часу гнав по дорозі клапті паперу, поліетиленові пакети, шматки якогось сміття. Вони чіплялися за колеса машин і безсило відлітали назад.

Попереду виднівся дорожній знак із назвою міста. Металева табличка була покошена, а половину літер вкрив бурий іржавий наліт.

Місто мовчало.

Ні людей. Ні звуків життя. Лише далекі темні провулки між будівлями, куди не діставало світло заходу.

Аврора на мить кинула погляд у той бік, але швидко повернула очі на дорогу. Їй зовсім не подобалася ця тиша. У таких місцях зазвичай щось ховалося.

Макс, як і раніше, сидів на пасажирському сидінні поруч з Авророю. Він злегка відкинувся на спинку крісла, ліниво дивлячись у лобове скло на дорогу попереду. Колона машин рівно тягнулася за ними по гарячому асфальту.

Чоловік взяв із панелі рацію, натиснув кнопку й спокійно заговорив:

— Увага всім машинам. Попереду має бути старий придорожній мотель. Зупиняємося там на ночівлю.

У рації одразу зашипіло, і за мить почувся чийсь стримано-насторожений голос:

— Там може бути багато зомбі.

Хтось інший втрутився майже відразу, голос був трохи хрипким, ніби людина давно не відпочивала:

— Та який там може бути натовп… Старий мотель біля траси. Навряд чи під час спалаху вірусу там було багато людей.

Кілька секунд у рації панувала тиша, тільки потріскував слабкий радіосигнал. Макс спокійно провів рукою по підборіддю, дивлячись уперед на дорогу, після чого знову натиснув кнопку.

— Побачимо, — рівним голосом відповів він. — Спочатку зробимо обхід території.

Він на мить замовк, оцінюючи відстань до наступного повороту траси.

— Коли переконаємося, що все чисто — цивільні можуть виходити з машин і влаштовуватися на ночівлю.

У рації знову почулося коротке потріскування.

— Зрозуміло.

— Прийнято.

— Добре.

Макс відпустив кнопку і поклав рацію назад на панель. Попереду вже починала вимальовуватися вицвіла вивіска мотелю, що самотньо стояв біля дороги.