Розділ 12. Хибний вибір, та його наслідки.

Коли велика група людей повернулася до церкви на околиці села, ті, хто залишився, вже готували обід. У казані поволі булькотіла рідка рисова каша з доданою банкою яловичої тушонки. В іншому кипів запашний трав’яний чай. Аромат гарячої їжі розходився навколо табору, і тиха людська метушня створювала дивне, неоднозначне враження. Ніби ніякого кінця світу не сталося, а всі ці люди просто зібралися відпочити на природі.

Новоприбулі ступали з мікроавтобуса обережно, мовлячи самим собі, що тут зараз нічого не повинно трапитися. Вони були змучені й брудні, одяг потертий і місцями порваний, обличчя — зморшкуваті від страху й виснаження. Дехто притискав до себе рюкзаки, інші тримали руки в кишенях, виглядаючи готовими захищатися від будь-якої загрози.

Старі члени групи в церкві зупинилися, спостерігаючи. Хтось кинув короткий погляд і кивнув — добре, що нові вижили. Хтось шепотів, обговорюючи обережно: «Чи можна їм довіряти?» Діти ховалися за спинами батьків, жінки уважно вивчали чужі обличчя, намагаючись прочитати наміри, а чоловіки непомітно переглядали зброю та речі на готовність до втручання.

Макс стояв поруч із військовими, мовчки контролюючи ситуацію. Його погляд відразу впав на тих, хто виглядав найнебезпечнішими: молодики, що з самого початку підійшли до компанії Роя. Вони впевнено й швидко влилися у його компанію, сміялися і шепотіли, кидаючи погляди на Аврору. Їхня поведінка була нахабною, трохи викликаючою, і одночасно настороженою — ніби вони шукали будь-яку слабину, щоб скористатися.

Рой виглядав задоволеним. Він широко посміхався, демонструючи свою владу, а його нові “підлеглі” імітували відданість і готовність підкорятися. Кожен їхній рух, кожен погляд був маленьким викликом для тих, хто залишався в церкві. Аврора відчула, як у грудях з’являється щось неприємне — вони ще не робили нічого, але напруга вже витає в повітрі. Дівчина згадала поведінку того чоловіка останніх днів і знову відчула холодок: з кожним днем він ставав усе огиднішим.

Новоприбулі намагалися вести себе природно, але страх і недовіра до всього навколо видавалися у дрібних рухах: хтось нервово витягав руки з кишень, хтось постійно поглядав на зброю військових, а хтось хитро спостерігав за дітьми і тими, хто їх охороняв. Їхня присутність відразу змінила ритм табору.

Голодні та налякані, вони знесилено посідали на подвір’ї. Спершу їм дали напитися води, помити руки й обличчя. Потім кожному по черзі насипали кілька ложок каші та ложку консервованої квасолі. На завершення можна було взяти чашку чаю або маленьку пляшку кип’яченої води зі спільних запасів.

Хто хотів більше води — мав кип’ятити її сам і набирати у власну тару. Так само було й з їжею: бажаєш більше — шукай сам.

У тих, хто був у групі з самого початку, вже зібралися деякі речі першої необхідності. Новоприбулим було значно важче — у них майже нічого не було, тож залишалося покладатися лише на допомогу військових та інших членів групи. І вони не жалілися.

Вони жадібно їли просту кашу, запиваючи її ароматним чаєм. Після кількох днів голоду такий обід здавався справжнім святом.

Аврора теж приєдналася до інших. Вони з Максом, уже майже за звичкою, сіли поруч і мовчки їли зі своїх тарілок. Слів не потрібно було.

Каша залишалася прісною, попри тушонку — солі бракувало. Дівчина мовчки дістала з кишені маленьку соляничку, посипала свою порцію й простягнула її Максові. Чоловік тихо повторив за нею. Тепер обід здавався йому смачнішим.

Доївши, Аврора повільно пила чай і спостерігала за людьми.

Діти тихо сміялися біля батьків. Жінки перешіптувалися, розбираючи привезені запаси. Чоловіки перевіряли автомобілі, перемовляючись короткими фразами. Усе виглядало впорядковано. Навіть затишно.

Прості рухи, прості речі — але саме вони тримали відчуття нормальності.

Та спокій був крихким.

Аврора ковзнула поглядом по дітях. Їх стало більше. Вони метушилися, сперечалися через дрібниці, смикали батьків за одяг. Занадто голосні. Занадто живі.

Серед них її увагу привернув пухкенький семи-восьмирічний хлопчик. Його мати майже не відпускала його руки, поправляла комір, витирала губи, підсовувала додаткову ложку каші. Турбота була щирою, відчайдушною.

Але щось у цьому хлопчикові різало погляд.

Він їв повільно. Надто повільно. Пухкі щоки здавалися неприродно блідими, під очима пролягли темні кола. Руки трохи тремтіли — мати списувала це на втому. Та Аврора помітила, як він на мить завмер, ніби прислухаючись до чогось, чого не чули інші.

Його очі стали дивними. Наче розфокусованими. Наче він дивився не на людей довкола, а крізь них. Мати ніжно погладила його по голові, віддала йому свою ложку каші. Вона усміхалася — втомлено, але з любов’ю.

Аврора ж відчула, як у грудях знову повільно осідає холод.

Свято гарячої їжі, дитячий сміх, запах трав’яного чаю — усе це раптом здалося надто крихким. Ніби скло, яке ось-ось трісне. І вона чомусь була майже певна, що тріщина вже пішла.

Цього разу до їхньої групи додалося багато незнайомих людей, тому деякий час всі просто знайомилися один з одним, або обговорювали пережиті ними моменти за останні кілька тижнів.

Навколо кипіла тиха метушня, але погляд Аврори постійно повертався до компанії Роя та його нових молодиків — і чим довше вона дивилася, тим більше відчувала: ця група принесе нові проблеми.