Розділ 6. Місто мертвих.

Аврора минула ще один коридор та почала спускатися вниз аварійними сходами. Їй слід було спуститися на десять поверхів, іноді проходячи повз якийсь поверх, вона чула страшні крики мерців. Звісно, це її лякало, але пам’ятаючи слова Джейсона про те, що вона не може бути інфікована, їй стало трохи спокійніше. Ще більше впевненості їй додавала металева ніжка від стільця, яку вона відкрутила по дорозі.

Спустившись до самого низу, Аврора зрозуміла, що електроенергія була відсутня, а верхні поверхи, схоже, досі освітлювалися на резервному живленні. Попереду їй потрібно було пройти транспортний тунель довжиною п’ятсот метрів. Цей тунель був призначений тільки для вантажних перевезень, тому тут не повинно було бути багато автомобілів чи людей, але все ж не хотілося йти в повній темряві. Аврора деякий час не наважувалася увійти в темряву, а коли вирішила більше не тягнути час, краєм ока побачила з правого боку великий пожежний стенд. Там знаходився кран для подачі води, сокира та ліхтар. Це було саме вчасно: вона взяла сокиру, увімкнула ліхтар та рушила вперед.

Аврора тихо йшла темним тунелем, намагаючись не створювати зайвого шуму. Освітлюючи собі дорогу, іноді вона бачила калюжі крові, потім кілька перекинутих автомобілів. Коли дівчина підійшла ближче, щоб обійти один автомобіль, вона посвітила в салон і побачила там мерця, який сидів пристебнутий паском безпеки. Він намагався піднятися з місця, але не міг. Аврора здригнулася з переляку, а потім пішла далі. Щойно вона вийшла з-за автомобіля, як натрапила на високого чоловіка. Він стояв за два кроки від неї, у нього був пошматований одяг, та червоні плями від крові по всьому тілу.

Аврора несвідомо зробила крок назад, створивши човгаючий звук ногою по підлозі, і чоловік обернувся. Він швидко зробив кілька кроків вперед, прямуючи на звук, його червоні зіниці подивилися на дівчину. Він розкрив свої закривавлені щелепи та видав хрипкий звірячий звук, але чомусь не кинувся на неї. Він трохи дивно хитав головою, ніби намагався почути чи розгледіти когось, але не міг.

Аврора не хотіла більше ризикувати: вона швидко затиснула маленький ліхтарик зубами, взяла сокиру обома руками та з розмаху встромила її мерцеві в голову. Здавалося, Аврора не велика дівчина, але її сокира легко пройшла крізь голову зомбі, і верхня частина просто відлетіла. Тіло мерця впало на землю, і Аврора з дивними почуттями стояла там ще кілька секунд, дивлячись у порожнечу тупим поглядом.

В цю мить вона не могла зрозуміти, що саме відчуває, адже щойно вбила людину. Чи не занадто легко вона прийняла той факт, що зомбі — це більше не люди? Як пояснити її душевний спокій після першого вбивства?

Можливо, її здатність відчувати та виражати емоції притупилася після пережитого в лабораторії, а може, це почалося навіть раніше. У неї не було відповіді — вона просто прийняла себе такою. Зараз вона спокійна, і здається, так навіть краще, адже в нинішній ситуації паніка, хвилювання та нестабільний психоемоційний стан можуть коштувати життя.

Окрім цього, їй все ще було дивно: чи то сокира була занадто гостра та легка, чи то голова мерця була надто м’яка. Вона підозріло швидко розібралася з цим зомбі. А ще більш дивним було те, що здається, він взагалі не цікавився нею. Інакше як пояснити, що стоячи прямо перед ним, він не кинувся її їсти, а продовжував шукати іншу здобич? Якщо пригадати те, що говорив їй Джейсон, то здається логічно, що після стількох доз введеного вірусу в її організм навіть зомбі нею не цікавляться, а можливо, приймають за одну з них. Ця думка зацікавила Аврору, і вона вирішила звернути на це особливу увагу в майбутньому.

Дівчина пішла далі. Все частіше під ноги їй траплялися шматки цегли, цементу та різної арматури, і вона освітлювала ліхтарем свій шлях. Схоже, попереду вантажівка врізалася в стіну тунелю та вибухнула, від чого половина шляху була завалена. Аврора боялася, що після того, як вона подолала такий шлях, вихід виявиться перекритий, тому вона не поспішала та обережно вибиралася з цього темного місця.

Обійшовши завал, дівчина нарешті побачила яскраве сонячне світло, що пробивалося у відчинені ворота. Залишалося пройти близько ста метрів, і вона була на волі. Втративши пильність, вона необережно ступила на невеликий камінь, що з брязкотом відкотився по цементній підлозі та дзвінко вдарився об сталеву трубу, яка опинилася там після обвалу. Відлуння розійшлося по всьому тунелю, і ззаду почулися крики декількох голодних мерців. Аврора різко обернулася і, впевнившись, що її ще не знайшли, кинулася до виходу.

Яскраве сонячне світло сліпило очі, а спека подразнювала шкіру. Від гарячого асфальту її босі ноги почали боліти, і вона не змогла встояти на місці. Оглянувши навколо, вона побігла до узбіччя та ступила на траву. Хоч земля була сухою, а трава майже висохла, це було не так гаряче, як на асфальті.

Тільки тепер вона звернула увагу, що лабораторія знаходилася на околиці міста, на горі, точніше — у самій горі. Зараз усе місто лежало внизу, вона бачила його, як на долонях.

Дороги були заставлені покинутими або розбитими автомобілями, багато сміття та розкиданих речей. Магазини з розбитими вітринами постраждали від мародерів: деякі були спалені, а деякі просто розграбовані. З багатьох будівель, що постраждали від вибухів чи пожеж, досі піднімався дим. І в усьому місті не було видно живих людей, лише мерці повільно волочилися вулицями в пошуках здобичі.

Аврора подивилася в небо: сонце зараз було високо, можна припустити, що близько півдня. Їй потрібно було швидше спуститися з гори та до настання темряви знайти собі речі першої необхідності й місце для ночівлі.