Розділ 2. Рідний дім.

Девʼята година ранку, а сонце випікало землю так, ніби мало намір спалити всю планету. Аврора йшла 21 вулицею, увесь час пітніючи від спеки. Вона терпіти не могла літо саме з цієї причини, бо не встигла пройти і кількох метрів на сонці, а по спині вже рікою біжить піт.  Дівчина зупинилася на хвилинку, сховавшись під зеленим листям дерева, та вдумливо подивилася на безхмарне небо. Єдина річ, що подобалася їй влітку, це гроза. Коли мерехтіли блискавки, гримів грім, та починалася злива, після якої повітря охолоджувалося, та починало пахнути озоном. Їй однозначно подобалися дощі, але цього літа ще не було жодного, і на небі а ні хмаринки.

21 вулиця вважалася елітним районом, тут заможні люди проживали у своїх власних віллах. Хоча, близько двадцяти років тому, це була звичайна вулиця, на якій молодий Томас Райт придбав великий двоповерховий будинок, адже в нього з'явилася маленька донечка, і він хотів виховувати її в найкращих умовах.

Аврора підійшла до будинку, ворота о такій порі були відкриті, оскільки дядько саме збирався їхати до клініки. Вона повільно йшла знайомим подвірʼям, згадуючи ті щасливі моменти, що вони разом з батьком, пережили в цьому місці. Дівчина зупинилася під вікнами своєї колишньої спальні, та поринувши власні спогади, навіть не помітила, як хтось вийшов з будинку.

— Вау! Невже це  Аврора Райт нарешті згадала де знаходиться її дім?

Високий, симпатичний молодий чоловік стояв прямо перед Авророю. Він був одягнений у дорогий костюм, на його руці красувався брендовий годинник, він стояв на кілька сходинок вище за Аву, та дивився на неї згори.

— Давно не бачилися, сестричко. — притворно посміхнувся чоловік.

— Ми бачилися тиждень тому, і тоді ти сказав все, що про мене думав, тож не роби вигляд, ніби ти мені радий, Джейсон, це виглядає гидко. — спокійно відповіла Ава.

— І справді, аж самому не приємно. Я й забув, що на тебе не діють подібні прийоми, ти єдина бачиш мене наскрізь. — говорив Джейсон, торкнувшись її обличчя.

Джейсон міцно схопив її за кінчик підборіддя, високо задираючи його до гори, він намагався щось розгледіти в її глибоких чорних очах, але нічого, окрім повної темряви, так і не зміг побачити.

— Я бачила, як ти ростеш, і знаю тебе як облупленого, тому відійди, і не затримуй мене, я прийшла поговорити з дядьком.

Аврора різко відкинула його руку, та пройшла повз, та чоловік схопив її за запʼястя.

— Навіщо тобі мій батько?

— Не твоє діло, відвали! — роздратовано гиркнула дівчина, та продовжила підійматися сходами.

Коли вона тільки схопилася за ручку дверей, Джейсон поклав свою руку зверху, він підійшов по заду, не даючи їй ні пройти вперед, ні відступити назад.

— Як це не моє? Моя люба сестричка, що була зі мною, від самого дитинства, обіцяла, що завжди буде поруч, але після того, як мене відправили навчатися за кордон, обірвала всі зв'язки. Я стільки разів намагався з тобою зв'язатися, але чому ти змінила номер, чому ніколи не намагалася написати мені, чи зустрітися зі мною?

Вони дійсно все дитинство провели разом, і аврора дорожила цією дружбою. Але спочатку його відправили за кордон, а згодом сталася та аварія. Аврора не могла з ним звʼязатися, бо не мала ніяких контактів, а коли брат повернувся, з першої зустрічі він поводився агресивно, його поведінка дуже ображала Аврору.

Навіть зараз, він поводився дивно. Він стояв занадто близько, в від його низького голосу, що різко зазвучав біля її вуха, пробігли мурахи. Аврорі чомусь стало трохи моторошно від його поведінки.

— Джейсон, що ти робиш? — запитала вона, намагаючись віддалитися від нього.

— А що? Це тебе засмучує? Уяви, як я почувався, коли довгих пʼять років чекав твого дзвінка. Але ти навіть не написала мені. Коли я нарешті повернувся, батько сказав, що ти пішла, і більше не бажаєш з нами спілкуватися. Це так засмучує... — він затиснув її руку ще сильніше.

Аврорі стало лячно, і вона швидко штовхнула двері вперед, зробила декілька кроків, і обернувшись, нарешті звільнила свою руку.

— Джейсон, ти поводишся дивно, і говориш дивні речі. Я ніколи не...

— Аврора? — раптом почувся здивований чоловічий голос, і дівчина обернулася.

У вітальні стояв статний чоловік, у дорогому костюмі, його чорну шевелюру прикрашали тонкі срібні пряді, а на худорлявому обличчі виднілися вікові зморшки. Це був її дядько Вільям, той, що відібрав у неї все, і покинув її напризволяще після того, як вона втратила батька.

— Чому ти тут?

— Я прийшла поговорити, дядьку.

Вона пройшла до вітальні, не відводячи від нього погляду.

— Поговорити про що? Хто тебе взагалі впустив сюди? — дратувався Вільям.

— Це наш з татом будинок, чи я ще маю в когось питатися дозволу, щоб прийти сюди?

— Он як ти заговорила... — здивувався чоловік.

— Так, це мій спадок, ви маєте повернути його, інакше мені доведеться звернутися у пресу. Тільки уявіть, що стане з вашою репутацією, коли всі дізнаються, що директор найуспішнішої клініки в країні, обікрав власну племінницю. — гірко посміхнулася дівчина.

— Смієш мені погрожувати пресою?