Голос племені

Так називається практика, яка допомагає подолати внутрішнього критика. Вперше я побачила цю вправу у книзі Барбари Шер. Суть у тому, щоб розділити листок на два стовбчики. У одному писати свої плани, мрії та побажання, а у іншому - все що тобі у відповідь казали чи могли б сказати, чому це нереально. Коли все це виписати, то може з'ясуватися дууууже багато цікавого, особливо те, що найчастіше винні не ті, хто відмовляє, а саме я - бо навіть не пробую нічого зробити, бо раптом!!! вони мають рацію.

Друге - це постійний голос в голові - "дурепа, руки не з того місця, не вмієш - не берися, нічого не вийде, без блату і зв'язків тобі нічого не світить, змовчи, перетерпи, нікому не цікава твоя думка, не лізь, всі так живуть..." і багато-багато іншого. Голос аб'юзера і газлайтера. Я жила так багато років. Але після виконання письмової вправи, я почала не просто ловити цей голос, а зупиняти його, заперечувати і питати - "чий ти? хто у моєму житті говорив так зі мною? чи хочу я щоб саме ця людина керувала моїм життям?" І тут стає ще цікавіше - хтось із родини, який знає, як правильно і як краще; хтось із друзів без амбіцій і з простим бажанням зробити "як у всіх"; викладач; людина, яку я вважала авторитетом у тому, куди сама прагну... на кожен голос знаходиться той, хто вклав його в мене. Але ж я -- не вони! Ніхто з нас не знецінюючий голос у голові.

Важливо подумати і зрозуміти -- хто ті люди, думка яких вас ранить? Вони справді хочуть допомогти - фізично, матеріально, психологічно - чи просто висловлюють свою "експертну" думку? Чи вони стоять вище того рівня досягнень, якого ви прагнете, щоб повчати вас?

Ще важливіше -- не просто вловити і зупинити цей голос -- заперечити йому. "Я не дурна, я вчуся; ні в кого не виходить з першого разу; в мене вийде, я можу; я маю право на власну думку". Важливо приймати і любити себе. Це нелегко. Цього треба вчитись. Себе треба відстоювати і захищати. Особливо від внутрішнього голосу.

Любіть і бережіть себе, бо ви того варті.