Розділ 10. Реанімація крейсера

Амалак згадував. І чим більше образів виринало з темряви його пам'яті, тим сильнішим ставало глухе, задушливе бажання померти.

Перед очима, наче наяву, стояв його власний світ — прекрасний, квітучий і заживо поглинений ненаситною безоднею Адохай. Тваринний, первісний страх перед цілковитим небуттям тоді зламав його, змусивши опуститися на коліна перед пульсуючою семикутною зіркою і сипло поклястися у вірності власним мучителям. Він надто виразно пам'ятав, як стояв на панорамному містку важкого крейсера і заворожено спостерігав за агонією рідної планети.

Тоді його тілом пробігла ледь помітна хвиля жаху. Але Адохай помітили її. Відчули цю скороминущу слабкість.

Тоді його покарали вперше — жорстоко, раціонально, з холодною та швидкою виконавчістю. Амалак помер у страшних муках рівно сто разів: він згорав у полум'ї, захлинався в темній воді, танув від їдкої кислоти і замерзав у космічному вакуумі. Його плоть знищували і воскрешали знову і знову — сто кіл технологічного пекла. І лише тоді повелителі милостиво пробачили його, призначивши Координатором одного з велетенських чорних монолітів.

Його раса мала рідкісну, майже унікальну здатність приймати абсолютно будь-яку фізичну форму. Яким було його справжнє тіло, отримане колись при народженні, Амалак тепер не зміг би згадати, навіть якби від цього залежало його життя.

А потім він пізнав нескінченність.

Безкінечні, позбавлені сновидінь чорні сни в кріогенних капсулах; різкі, болісні пробудження; кровопролитні війни в чужих, нововідкритих усесвітах — і знову провал у липкий чорний сон. Це здавалося по-справжньому вічним. Але тепер, коли кайдани розуму спали, він згадав надто багато. Навіть те, що волів би назавжди залишити на самому дні підсвідомості.

— Покличте Юстиніана, — сипло попросив він дроїда, який непорушно стояв на варті біля входу.

Важко, гулко тупаючи металевими опорами по композитних плитах, конвойний робот розвернувся і зник у напівтемряві довгого коридору.

«Що я скажу йому? — панічна думка обпалила свідомість Амалака. — На мені стільки чужої крові, стільки жахливих, непрощенних злодіянь, що спокутувати це неможливо жодним життям».

Рішення прийшло миттєво — імпульсивне, відчайдушне. Він різко скинув руку і з усієї сили вп'явся зубами у власне зап'ястя. Зуби заледве прокусили тонку прозору шкіру, і крізь рану назовні ліниво потекла прозора, неприродно тепла кров. На мить йому здалося, що стало легше.

«Я зміг, — пронеслося в згасаючій голові. — Нехай усе нарешті закінчиться».

— Ти, звісно, можеш померти, — пролунав рівний, спокійний голос.

Префект уже стояв біля силової решітки камери, безпристрасно спостерігаючи за тим, як на підлозі збільшується калюжка прозорої рідини.

— А можеш помститися, — продовжив Юстиниан. — І якщо після того, як ти сповна поквитаєшся з ними, ти все ще захочеш здохнути — я особисто видам тобі меч з антиматерією, щоб ти порубав себе на м'ясний фарш.

Реакція префекта виявилася настільки несподіваною, що Амалак розгубився. Покірно, наче зламана лялька, він опустився на м'яке ложе і щільно затиснув рану долонею.

— Ви ж ненавидите мене... за те, що я такий? — тихо запитав він, не підводячи голови.

— Який ти насправді, ніхто з нас не знає, — відрізав префект. — Але всі тут розуміють, що такою істотою ти став не з власної волі. Ми надто добре знаємо, на що здатні Адохай.

Амалак опустив очі. Погляд затуманився, стіни камери похилилися — голова починала крутитися від втрати екссудату.

— Вирішуй. У мене мало часу, — Юстиніан буквально випромінював крижаний, діловий спокій.

— Я допоможу, — заледве чутно прошелетів Амалак. — Пробачте мені цю слабкість.

— Ти сам собі пробач, — префект відключив решітку, стрімко ступив усередину і, спритно відірвавши смугу від чистого простирадла, туго перетягнув йому передпліччя. — Зараз ти дійсно можеш нам допомогти. Ми знайшли корабель Адохай.

— Ви хочете його дослідити?

— Ми хочемо ним керувати, — жорстко відкарбував Юстиніан.

— Добре, — Амалак слабо кивнув. — Це... це нескладно.

Префект торкнувся комунікатора на зап'ясті:

— Синтакс, ми йдемо до вас. Наш полонений... — Амалак ледь помітно здригнувся, але префект вчасно виправився: — Наш гість трохи поранився.

— Зрозумів вас, — донісся з динаміка сухий голос доктора.

За кілька хвилин перев'язаний і все ще блідий Амалак лежав на жорсткому оглядовому столі в стерильній напівтемряві медінтенсиву. Доктор Синтакс акуратно підніс до його шийного імпланта невелику герметичну пробірку.

— Це синтетична кров, — пояснив медик. — Її Зігма розробила спеціально для вашого організму.

— Для мене? — щиро здивувався Амалак, піднімаючись на ліктях.

— Для вас. Вам ж треба якось харчуватися, відновлювати ресурси.

Синтакс натиснув на клапан. Крихітна прозора крапля миттєво зникла в гнізді імпланта на шиї. Амалак різко видихнув. Тілом одразу розлилася потужна, гаряча хвиля штучної енергії, змусивши серце битися частіше.

— Можна ще? — вимогливо попросив він.

— Ти ж сам казав, що для твого виду і однієї краплі забагато, — прищурився доктор.

— Фракція штучна, я це відчуваю, але свою роль вона виконує відмінно. Можна ще одну.

Друга крапля слухняно пішла в імплант. Амалак відкинувся на підголівник і заплющив очі, відчуваючи, як зникає слабкість:

— Я буду готовий за десять хвилин.

Важкий армійський глайдер на величезній швидкості тримав курс на глибокий тектонічний кратер, де покоїлася знахідка. Там, на кам'янистому плато біля занесеного пилом велетня, на них уже чекав вождь Ка Гра в оточенні кількох кремезних воїнів.

У десантному відсіку Зігма підозріло, не мигаючи, косилася на Амалака, який сидів навпроти.

— Як кров? Підійшла? — нарешті порушила вона мовчанку.

Амалак ввічливо схилив голову:

— Більш ніж прийнятно. Дякую вам.