Розділ 9. Тіріган і Тіама

— «Біла Лілія» плавно увійшла в атмосферу. Зараз зробимо невеличкий гак і підлетимо до застави непоміченими, — сказав Скард.

— А сенсори виявлення? — здивувався Маркай.

— Ну, їх іще ввімкнути треба, та й є тут контурна мертва зона.

Скард упевнено вів «Лілію» близько до поверхні, густо зарослої фіолетовою рослинністю. Вдалині, розрізаючи горизонт, показалося масивне гірське пасмо. На екранах тактичного огляду то тут, то там витиналися випалені ділянки — німі сліди від колишніх влучань важких плазмових зарядів. Сонце, що заходило, багряними відблисками віддзеркалювалося від щільного захисного поля, яке повністю закривало заставу.

— Ти дивись, — здивувався Скард. — Розібралися-таки в керуванні й увімкнули поле. Грамотні хлопці.

— Ну і як ми крізь поле пройдемо? — запитав Маркай, розглядаючи мерехтливий купол.

— Універсальний код вимкнення захисту, якраз на такі випадки, — Скард гордо розправив плечі у важкій броні. — Моє нівроку винахід.

— А ти, старий, із фантазією, — засміявся Маркай.

— За старого я тобі потім пригадаю, пацане.

— Ага, як і я тобі за пацана.

Корабель повільно підлетів до самого підніжжя прямовисної скелі й почав вертикально підніматися вздовж кам'яної стіни. Коли перед очима пілотів відкрилося мерехтливе марево енергетичного поля над будівлями застави, Скард швидко ввів довгий код на панелі керування. У глухому захисному бар'єрі тут же з'явилося стабільне вікно, в яке акуратно пролетіла «Лілія».

— Так, а це що у нас таке? — Маркай указав на великий корабель, що стояв просто на посадковому майданчику.

Важкий штурмовик класу «Носоріг» монолітно висився на своїх масивних гідравлічних опорах. Корабель був явно побитий життям: подекуди товсті бронепластини помітно відрізнялися за кольором, а на обшивці грубо виділялися переварені шви. Біля самого ліхтаря пілотської рубки красувалася стара, напівстерта емблема — усміхнений череп.

— Дивізія «Веселі мерці», — сказав Скард, уважно розглядаючи малюнок. — Але ж вони майже всі полягли у війні з Кастою Ра.

— А ось, бачиш, один залишився. Заслужена залізяка, — відгукнувся Маркай.

«Лілія» плавно приземлилася поруч із «Носорогом», ідеально скомпенсувавши тягу й навіть не здійнявши пилу з поверхні майданчика. Обидва офіцери синхронно вийшли зі шлюзу. Маркай натренованим рухом тримав напоготові плазмову гвинтівку, а Скард — штурмовий автомат. Двері до комплексу застави були відчинені навстіж, і з темної глибини проходу ледве помітно пробивалося технічне світло.

— Добре, що броню взяли, — стиха сказав Маркай, поправляючи нагрудник.

— Та вже ж, якщо всередині ветерани, доведеться пововтузитися, — погодився Скард.

Вони обережно, контролюючи кожен кут, увійшли всередину застави. У коридорах тьмяно горіло рідкісне аварійне освітлення. Житлові відсіки зустріли їх мертвою тишею, вони були абсолютно порожні. На центральному пункті керування теж нікого не виявилося. У повітрі виразно пахло старою тліючою проводкою, пилом і багаторічною станційною затхлістю. Скард швидко кинув погляд на портативні внутрішні сканери.

— На рівень нижче — близько п'ятдесяти живих сигналів, — скомандував він.

— Опаньки, ось ми і влипли, — тихо сказав Маркай, м'яко знімаючи гвинтівку з запобіжника.

— Так, тут має бути дещо... — Скард підійшов до стіни й почав методично обмацувати та простукувати композитну перебірку.

— Ти що, загубив щось?

— Має бути аварійний комплект захисного озброєння на випадок ворожого вторгнення, — продовжуючи простукувати стіни, пробурчав Скард. — Ага, ось воно!

Потужним ударом важкої броньованої рукавиці він проломив фальш-стіну — потайна ніша була закрита всього лише тонкою маскувальною панеллю.

— Варвар, — кинув Маркай.

— Не крякай, — огризнувся Скард, акуратно дістаючи з ніші масивний герметичний контейнер. — Так, що тут у нас... Аптечки, пістолети, лазерний різак... О, ось те, що треба!

Він витягнув два важкі кубики завбільшки з кулак.

— Паралізатори. Радіус ураження — тридцять метрів, — усміхаючись, пояснив Скард. — Ну, пішли, постукаємо в гості.

Спустившись темними технічними сходами на рівень нижче, Скард упевнено підійшов до товстих гермодверей і голосно постукав по металу важкою рукавицею.

— Ей там, виходьте! Більше не стріляють.

— Я не зрозуміла, а ти хто такий упевнений? — долинав з-за перебірки приглушений, але дзвінкий жіночий голос.

— Я-то? Власник цієї землянки. А ти хто, дамочко? — запитав Скард.

— Який до біса власник! Ця станція ще до твого народження наглухо пустувала!

Скард лише усміхнувся і тихо, заледве чутно промовив собі під ніс:

— Знала б ти, дамочко, з ким розмовляєш...

— Виходьте, убогі! Кораблі на орбіті ми повністю знищили! — прокричав Маркай.

За дверима тут же почулися схвильовані голоси — закриті всередині люди явно радилися, чи варто відчиняти. Нарешті з динаміка донеслося:

— Ми відчиняємо. І ми озброєні!

Почувся важкий скрегіт замка, що відкривався. Скард миттєво поставив на підлогу кубик, який тут же зловісно засвітився синім світлом.

— Валимо тихенько, — кинув він Маркаю, стрімко відступаючи в глибину коридору.

Важкі двері розійшлися вбік, і тієї ж миті яскравий синій спалах концентрованою хвилею прокотився по всьому коридору. З-за прорізу почулися глухі звуки тіл, що падали на підлогу.

— От і чудненько, — ставлячи автомат на запобіжник, задоволено сказав Скард. — Тепер відпочиватимуть пару годин.

— Ідемо глянемо, — Маркай закинув гвинтівку за спину, про всяк випадок тримаючи руку на кобурі.

За причиненими дверима сховища вони побачили жінок і дітей, що лежали покотом. А біля самого входу, просто біля порога, непритомні лежали молодий хлопець і дівчина, вдягнені в легкі скафандри старого імперського зразка.

— Зовсім сопляки ще, — хмикнув Скард, акуратно забираючи у них із рук зброю. — Дивись-но, штурмові бластери... — він зі щирим подивом розглядав трофеї.