Розділ 4. Переговори

Транспортер повільно наближався до стійбища граків.

— За нами спостерігають, — усміхаючись, сказав Тит.

— Та невже? — здивувався Квінт. — Я нічого не помітив.

— Звісно не помітив, — відпиваючи з фляги й морщачись, відповів Тит. — Нас уже разів десять могли вбити.

Маркай почав озиратися, вглядаючись у прямовисні стіни каньйону, за що тут же отримав потиличника від Тита.

— Дурень, не привертай уваги, — беззлобно кинув ветеран. — На ось, ковтни для хоробрості.

Маркай ковтнув із фляги й закашлявся:

— Це що, ядерна настоянка Зігми? Хоч би попередив!

— Насолоджуйся, лейтенанте, — сказав Тит, блаженно розвалившись на сидінні.

Його очі були прикриті, здоровенна туша тряслася в такт руху транспортера, і тільки пальці ворушилися, наче рахуючи щось.

— Ти їх скільки нарахував? — запитав Квінт, не відриваючись від штурвала.

— Вісім ліворуч, дванадцять праворуч, і попереду ще по троє на уступах.

— Та де ти їх бачиш?! — сполошився Маркай і знову отримав потиличника.

— Не метушись, я ж сказав. Це нормально.

Тит знову відпив із фляги й сховав її в кишеню.

— Квінте, ти з ними розмовлятимеш. Ми з лейтенантом мовчимо, поки ти до нас сам не звернешся. У таких культурах авторитет старшого непохитний. І якщо ти, салаго, — він повернувся до Маркая, — встрягнеш, може вийти дипломатичний казус.

— Чого вийде? — не зрозумів Маркай.

— Уб'ють, — коротко кинув Тит. — І ще: тут сумка, в ній випивка, їжа і залізяччя яке-неяке. Зробиш подарунок вождю та його наближеним.

— Та звідки ти все це знаєш? — здивувався Квінт.

— Є досвід, — відповів Тит. — Та й читав кристали всілякі.

— Тобі — і читав? — засміявся Маркай.

— Так, лейтенанте, читав. Посидь кілька тисяч років на одному місці, я на тебе подивлюся.

Вдалині здалися постаті граків, що стояли обабіч дороги.

— О, нас зустрічають, чудово, — Тит підвівся, оглядаючи шлях. — Наблизимося — на цих не дивитися, тільки вперед. Запам'ятайте: вони для нас ніхто, ми — вожді, вони — непотріб. Особливо в очі не дивитися, бо можуть сприйняти це як виклик.

Каньйон розширювався, утворюючи майже ідеально круглу площу, стіни якої чорніли входами до незліченної кількості печер.

— Добре влаштувалися, — сказав Тит, обережно оглядаючи стійбище.

Посеред площі було натягнуто тент із циновок, такі ж циновки лежали й на землі. Квінт зупинив транспортер. Коли всі троє вийшли з машини, до них підійшли п'ятеро граків. Один із них виразно вказав на зброю.

— Я не віддам, — тихо сказав Маркай, хапаючись за кобуру.

Граки миттєво відсахнулися, приймаючи пози для атаки.

— Тихо, тихо... — Тит, натягнуто усміхаючись, зняв пояс із пістолетом і мечем. — Ми зрозуміли, що ви нервові.

Три пояси лягли на сидіння транспортера, і біля машини одразу стали двоє воїнів граків. Щоправда, трималися за кілька кроків. Квінт дістав сумку і ввімкнув перекладач.

— Подарунки, — сказав він.

Один із граків принюхався.

— Їжа. Можна, — перевів прилад.

Закинувши сумку за плече, Квінт рушив до тенту. Тит і Маркай йшли трохи позаду. Їм запропонували сісти на циновки.

— Поки нормально йдемо, — констатував Тит. — Тепер ми чекатимемо. Вожді зараз показують свою значущість.

Хвилин за п'ятнадцять з'явилися правителі граків. Уже знайомий Ка Гра усівся посередині, двоє інших — з боків. Квінт поставив перекладач у центр циновки.

— Говорити будемо через нього, — сказав капітан.

Із сумки з'явилися пляшки з вином та сухпайки із застави. Граки спокійно дивилися на частування, не торкаючись їх. Щоб зняти напругу, Квінт сам відкрив пляшку вина й відпив просто з горлечка. Потім розпечатав пачку галет і спокійно почав їсти одну з них. Так само перед кожним граком Квінт поклав на циновку по великому армійському ножу. Цей жест граки оцінили одразу, розглядаючи зброю.

Ка Гра зробив знак, і з'явилися жінки граків — маленькі, без крил, із закритими обличчями. Вони швидко принесли простий глиняний посуд. З'явилося і частування господарів: цілком засмажені тушки якихось тварин та ароматні трави. Ка Гра відірвав шматок м'яса і почав їсти, жестом запрошуючи гостей. Кожен з офіцерів наслідував його приклад і, спробувавши, з вдячністю вклонився, визнаючи кулінарні таланти господарів. Пайки застави були вмить розірвані, а їхній вміст перекочував у великі миски. Особливо гракам засмакували солодощі та, як не дивно, чиста сіль.

Наївшись, Ка Гра вказав на своїх супутників.

— Ка Караг, він вождь озерного племені, — монотонно переводив прилад. — Ка Хар, вождь підземного племені.

Квінт у відповідь представив своїх супутників. Ка Гра взяв слово:

— Ми хотіти мир з людина. Мої брати теж хотіти мир. Ви убити багато граків, але ми не злитися. Ми самі нападати, хоч і не хотіти.

— Так, ми тепер це зрозуміли, — відповів Квінт і виразно показав пальцем угору. — Вона винна.

Граки люто закричали, теж показуючи в небо.

— Поганий камінь! Злий! Ми не хотіти нападати, діти помирати, — глухо сказав Ка Хар.

— Більше нічого не буде, — упевнено промовив Квінт. — Зло загинуло.

Граки зашуміли; воїни, що стояли навколо, шепталися, передаючи один одному суть сказаного.

— Ми хочемо запропонувати вам союз, — продовжив Квінт. — Є ще злі камені, і ми хочемо їх теж убити.

Вожді переглянулися.

— Камені приходити сюди? — запитав Ка Караг.

— Якщо ми програємо — то так, — твердо відповів Квінт.

Граки знову схвильовано зашуміли.

— Ми дамо вам зброю, і ви допоможете нам їх знищити. Ми знаємо, що ваші предки прийшли з каменя.

Навколо западала зловісна, мертва тиша.

— Звідки Кві знати наша таємниця? — примружився Ка Гра.

— Ми знаємо набагато більше, — відповів капітан. — Ви втекли з каменя на планету, і ми розуміємо, що не через боягузтво, — граки знову глухо завовтузилися, — а заради ваших дітей.