Розділ 1. Парламентарі

Квінт прокинувся ще затемна. Може, від адреналіну, а може, від гіркуватого трав’яного настою, який дала йому Тіая. Він почувався по-справжньому відпочилим і виспаним. Трохи нили м’язи від учорашнього перенапруження, але це було неважливо.

Тіая по-дитячому потерла очі кулаком:

— Ти куди так рано?

— Просто виспався, — він м’яко поцілував дівчину. — Досипай.

Спіймавши на собі холодний, майже людський осудливий погляд Раха, Квінт прошепотів:

— Тобі-то що не так, га?

Рах демонстративно відвернувся, заплющивши одне око й кумедно зморщивши ніс, але продовжуючи спостерігати іншим за кожним рухом капітана.

«Які всі ніжні та вразливі, жах», — подумав Квінт, виходячи на прохолодне ранкове повітря.

Дощ уламків майже припинився, і тепер лише зрідка в передсвітанковому небі беззвучно спалахували яскраві розчерки метеорів. Вежа висіла на своєму звичному місці, пригнічуючи своєю масою, але усвідомлення того, що тепер вона не небезпечна, викликало посмішку на обличчі капітана.

Поступово ставало світліше. У якийсь момент цуценята караха веселою юрбою, перестрибуючи через поріг, висипали на вулицю. З будинку долинув дзвінкий сміх Тіаї — мабуть, малі розбійники дісталися й до неї.

«Сміх уранці — це чудово», — подумав Квінт.

Настав час збиратися.

Після ситного сніданку Квінт важко завантажився в транспортер. Тіая проводжала його, загорнувшись у накидку, і здавалося, ось-ось скаже, що нікуди не відпустить.

— Люба, я нікуди не лечу, не хвилюйся.

— Це точно? — із сумнівом запитала дівчина.

— Точніше не буває, на заставі справ повно.

— Я йду сьогодні на вершину каньйону, потрібні особливі трави та комахи, — сказала Тіая.

— Рах піде з тобою, — твердо мовив Квінт.

— Ну, любий, навіщо?.. — спробувала протестувати вона.

— Бо я так сказав.

Квінт був непохитним. Він підкликав великого караха, що сидів біля дверей:

— Йди з нею, зрозумів?

Рах кинув нудьгуючий погляд на Квінта, гучно зітхнув і обережно потягнув Тіаю за край спідниці назад до хати.

— Ну от і добре, — кивнув Квінт. — Збирайтеся. До речі, а комахи навіщо?

— Треба, — загадково усміхнулася Тіая, помахавши йому рукою на прощання.

Застава зустріла його лункою тишею. По периметру ледаче вешталися дроїди, дзижчачи сервоприводами й імітуючи якусь діяльність.

«Так, розпустив їхня величність персонал», — похитав головою Квінт.

Усередині застави застоявся густий запах тютюну, дешевого вина та вчорашніх веселощів.

«Відпочили старі, і звідки тільки сил стільки?»

Підійшовши до своєї каюти, він побачив, як тихо прочинилися двері каюти Маркая і звідти, озираючись, вислизнула Зігма. Спіймавши запитальний погляд округлених очей капітана, вона ніяково кивнула, розвівши руками.

— Ну ось так... — одними губами прошепотіла вона. — Тільки я тебе прошу! — вона приклала палець до губ.

Квінт повільно кивнув, піднявши великий палець угору. Зігма картинно вклонилася і навшпиньках, намагаючись не шуміти, пробігла повз нього, зникнувши в повороті коридору.

З дверей висунулася скуйовджена голова Маркая.

— О, привіт, друже! — сказав він, мружичись від світла. — Когось шукаєш?

— Ледь стримуючи сміх, — запитав Квінт.

— Минулу ніч... — розсіяно відповів лейтенант.

— Весело було?

— Не те слово, друже, не те слово!

— Радий за вас, — сказав Квінт.

— Це за кого це «нас»? — миттєво напружився Маркай.

— Ну, за тебе і, власне, ніч, — підморгнув Квінт.

Із каюти Скарда за стіною почувся приглушений жіночий сміх.

— Ну, цей у своєму репертуарі, — махнув рукою Маркай.

— Ходімо краще до їдальні, — Квінт обійняв друга за плече. — Тобі явно треба пивка.

— О так, пивко не завадить! — пожвавився Маркай.

В їдальні панував хаос, як після побоїща з граками. Самотній дроїд-прибиральник понуро дзижчав, намагаючись надати приміщенню бодай якогось вигляду.

Маркай тільки-но приклався до келиха запотілого холодного пива, як на заставі несамовито загорлала сирена. Сухий, позбавлений емоцій голос охоронної системи доповів:

— Невідомі істоти біля периметра!

Квінт і Маркай кинулися на вулицю, мружичись від яскравого сонця. Те, що вони побачили, ввігнало в ступор обох. Біля самих воріт, під перехресним прицілом турелей та дроїдів, нерухомо стояли двоє граків.

— Це галюцинація? — запитав Маркай, трясучи головою.

Із будівлі вибіг Тіт, на ходу застібаючи броню, і зупинився як укопаний, дивлячись на гостей. Граки, попри спрямовані в груди стволи, поводилися лякаюче спокійно. Один із них повільно підняв угору пазуристу руку, в якій була затиснута брудно-біла ганчірка.

— Не стріляти! — закричав Квінт, накриваючи своєю долонею руку Тіта, що вже потягнулася до кобури.

Він повільно підійшов до воріт, тримаючи розкриті долоні на виду. Тепер їх розділяло лише мерехтливе силове поле. Дебелі, з величезними шкірястими крилами, щільно складеними за плечима, граки були вдягнені в грубе лахміття. Вони дивилися на Квінта некліпним поглядом.

Почувся голос префекта:

— Якого демона коїться?.. Ох ти ж, нічого собі!

Граки, переконавшись, що їх не збираються вбивати, повільно, синхронно опустилися на коліна, кинувши перед собою білу ганчірку в сухий пил.

— Ніхто не рухається! — прокричав Квінт. — Здається, це парламентарі.

— Я, мабуть, сплю, — долинав приголомшений голос префекта.

— Ні, пане префекте, — відгукнувся Скард, — я теж це бачу.

Квінт сів навпочіпки прямо перед полем, відсунувши кобуру з пістолетом за спину. Грак повільно завів лапу назад і з різким сухим хрускотом відламав один зі своїх гострих шипів. Він встромив його в землю поруч із ганчіркою і показав порожню долоню.

— Маркаю, принеси перекладач! — крикнув Квінт.

За хвилину пристрій ліг у пил. Голоси граків були низькими й нагадували різке каркання.