.

Закотилося сонце. Поступово охолоджувалося спекотне червневе повітря. Від невеликого лісового озерця неспішно поповз туман. Ніжно огорнув перериту авіаударами землю, вирви, скалічені сосни на околицях галявини, опустив пасмо у старанно замаскований окоп до бійців ЗСУ, наче вітаючись, і неспішно полинув далі в ліс. З окопу, дослухаючись до регулярних пострілів то з одного, то з іншого доку, обережно визирнув чоловік у військовій формі і, окинувши настороженим поглядом залиту туманом місцину, легенько штовхнув свого побратима.

–Чуєш, Дубе, знову пішла…– ледь чутно прошепотів він, проводжаючи щось поглядом.

–То, що, Шамане сьогодні є шанс побачити незапланований феєрверк рашистів?  – хмикнув Дуб, який намагався максимально ефективно використати шанс на відпочинок.

–Та хто його знає… – Знизав плечима чоловік, якого взагалі-то звали Василем, але за вміння напрочуд вдало «вгадувати» деякі речі, прозвали шаманом, – Знати б хто вона…

–Тобі видніше, це ж ти бачиш ту примару …

–Молода, не старше моєї доньки…– повів плечими Шаман бо, попри спеку, йому на мить стало морозно. – Втретє вже йде до них…

–То й чудово, правильний напрямок, сподіваюся хоч з косою? Гостренькою такою, щоб не трудила рук на ту рашиську погань, – проскрипів його напарник.

–Такій коса вже не потрібна…

–Ет, таки українські жінки неймовірні. Голими руками, навіть з потойбіччя, допомагають воювати…

Після опівночі з боку ворожих позицій піднялася стрілянина, ґвалт, рашисти раптом почали гатити по своїх же позиціях, а за деякий час до Шамана та його напарника, які трохи здивовано, але з відвертим задоволенням дослухалися до того карнавалу, вискочив, промчавши, як переляканий лось, напростець, російський військовий. Якимось дивом оминувши всі небезпеки, він впав просто перед бійцями ЗСУ, почав труситися, щось мугикати та божевільно крутити виряченими, наче у рака, очима.

–Падуча в нього, чи що? – критично протягнув Дуб не поспішаючи демаскуватись та полишати позицію й тримаючи на прицілі це непорозуміння.

–Та ні, більше схоже на шок, – Шаман, оцінююче поглянувши на щільну стіну туману, що огортала ліс, акуратно виповз і наблизившись до «гостя» вправно скрутив йому руки, ноги та, заклеївши рот, потягнув за собою. Той затих й, навіть, жодного разу не тріпнувся.

Значно пізніше, коли в лісі гупнуло так, що вуха позакладало, а на місці позиції ворога піднявся дуже симпатичний вогняний стовп з прекрасною шапкою диму, Шаман з побратимом більш-мент привели до тями цей  недобиток «спецосерунів» і він їм, затинаючись через слово та поспішаючи, наче боявся, що не встигне виговоритися, розповів цікаву історію.

Виявляється у їх підрозділі з місяць тому почалося щось незрозуміле. Точніше не в самому підрозділі, а з рідними тих, хто воював. Спочатку повісилася дружина командира частини, після його телефонного дзвінка додому, потім батько іншого бійця вистрибнув у вікно, згодом дружина ще одного втопила у ванні дітей і перерізала собі вени. «Ваня», як звали рашиста, спочатку не звертав уваги на ті розповіді. Мало у кого які проблеми, тут би самому вижити в цьому пеклі. Перед відправкою на «спецоперацію» ніхто ж не попереджав, що це буде війна, а кількість мертвих в їх частині стрімко перевищить кількість живих. Тож в першу чергу Ваня був зайнятий тим, що намагався вижити у цій м’ясорубці, затиснений між керівництвом, якому начхати на все, окрім власної сраки, і ЗСУ, які воювали так, наче там самі суперлюди. ЗСУ він боявся до всирачки, але сьогодні знайшлося дещо, що переважило навіть цей страх.

Напередодні Ваня отримав можливість вперше за два місяці подзвонити матері. Але та, хоч і мати, йому зовсім не зраділа, а годину їздила по вухах нотаціями на тему «звільняйся й повертайся додому», та, як аргумент розповіла, що повісилася Світлана, дівчина його друга, що теж воює в Україні. Матір розказала, що тій нещасній, після отриманої від чоловіка посилки, почали снилися жахи, про Україну. І настільки реалістичні, що молода почала їхати дахом. Вона, начебто, щоночі опинялася в якомусь підвалі, де сидів натовп, голодних, поранених людей, а кутку навіть лежало кілька мерців. Нагорі гриміло й сипалося, вихід було чимось привалено, а всередині плакали голодні діти, скімлили якісь тварини, вили від болю дві поранені жінки і не давав дихати сморід від мерців. Люди гукали на допомогу, але перелякано замовкали, коли чули ззовні російську мову. Світлана довго не могла зрозуміти чому так, адже по телевізору казали, що росіяни звільняють міста і люди їм радіють. А потім, в одну з ночей їй наснилося, що вона, як найсильніша (у підвалі були переважно старі та діти) видралася у просвіт в стіні, який з’явився після чергового обстрілу. Подряпана, брудна вони просто випала на вщент зруйновану вулицю якогось міста і прямо попід будинку побачила… свого чоловіка, що діловито обшукував якийсь прострілений автомобіль з двома мерцями. Світлана хотіла кинутися до нього, от тільки коли він озирнувся, чомусь не змогла й слова вимовити, перелякано завмерши на місці. А чоловік хижо усміхнувся, в два кроки опинився поряд, спіймав її за підборіддя, оглянув, наче корову на торжищі, смикнувши до себе,  старанно облапав і  знайшовши поглядом лаз, з якого вона вибралася та звідки линули людські голоси… кинув туди гранату. А потім, з задоволеним виглядом потягнув свою шоковану знахідку в якийсь сарай, де сиділо ще з десяток військових.

Її ґвалтували довго, жорстоко, з моторошно-садиською вигадливістю, поодинці та по декілька чоловіків одночасно... Вона кричала, відбивалася, плакала, але на це не зважали. Лише сміялися, знущалися та били. А  потім, ледь живу,  її ж чоловік відтягнув за волосся в куток сараю і вистрілив в голову… Після того сну Світлана з криком прокинулася, а побачивши на столі фото свого чоловіка та любовно викладений поряд символ «z», поспіхом, розбивши вікно, викинула те все разом з масивною підставкою. Підставка, падаючи з третього поверху, вбила її брата, котрий саме повертався додому з якоїсь гулянки.