РОЗДІЛ 60.

Секунда! Удар цвяха по кришці труни! Секунда, що закриває й знищує всі твої амбіції та бажання, занурюючи їх на точно вивірену глибину й назавжди залишаючи лише вічність! Секунда! Смерть! Але що є смерть? Кінець це? Ні, це лише неминуче завершення циклу – після 31 грудня завжди, без жодного винятку, настає 1 січня: смерть – це не зникнення, не розчинення твого істинного єства, а перехід у нове існування, на новому рівні та в новій формі… смерть – це мить, коли зуби змії торкаються її ж хвоста! Ти прожив кожен день, він уже описаний тобою – залишається лише вічність! Смерть… це не те, до чого ми прагнемо в людській формі, але те, що є її неминучим завершенням, частиною вселенського задуму: ніхто не може померти раніше, ніж настане хвилина виконання свого призначення – такі закони й принципи Всесвіту… Смерть приходить лише тоді, коли все завершено й уже немає чого творити. Смерть – це мить істини, священна й сакральна секунда, коли повністю відкривається вся правда, відкривається такою, якою вона є, без ілюзій: смерть – це перегортання останньої сторінки в книзі, що вже давно написана… завершення концепції – це теж своєрідна смерть, яка замикає уроборос: це найвище звершення, без прогалин і недомовок… завершення концепції, смерть – це лінія, що підбиває підсумок і підтверджує виконання вищої місії: більше тобі не потрібно перебувати в цій формі в межах землі – це розкриття абсолютного сенсу, який ти ніс світові, дарував йому. Після завершення концепції, як і після смерті – настає тиша: не тому, що немає чого говорити й писати, а тому, що вже все сказано, і жодне повторення більше не має сенсу – не тому, що більше немає сенсу жити, а тому, що призначення виконано… смерть, завершення концепції – це мить абсолютної свободи, коли ти можеш вийти за межі форми, відпустити все й просто існувати у вічності… наше життя – це полотно, і тому останній штрих у ньому є визначальним: він може все зіпсувати або зробити його настільки геніальним, наскільки це можливо – смерть є і повинна бути не випадковим мазком, а досконалим завершенням спорудженої структури. Нікому не підвладно до деталей побачити цю мить, до неї неможливо підготуватися, але в момент її приходу не треба шкодувати ні про що: смерть – це така ж частина тебе, як і все інше, це секунда процесу повернення тебе самого до твоєї істинної форми… до безформ’я! У момент смерті, завершення концепції неможливо відчути нічого іншого, окрім цілісності – це останній змах пера творця творіння: це мить, секунда перед абсолютною гармонією… вона лише завершує цикл, не будучи при цьому кінцем. Це не трагедія, а логічне завершення – про що шкодувати, коли все сказано й виконано? Смерть – це те, що в математичному рівнянні стоїть після знака рівності: вона залишає по собі істину… як і я… я не прагну залишити після себе слід у серцях невтаємничених і незрілих людей, моя мета й спадщина – зберегти метафізичний код, здобутий мною тяжкою працею, темними ночами в самотній келії, для тих, хто прагне бачити й прагне просвітлення, для тих, хто гідний його прочитання й розуміння… навіщо шкодувати про час, коли він уже вичерпаний?.. чи є в цьому сенс?.. сенс жити довше, ніж це потрібно?.. сенс чіплятися за плоть, коли твій земний шлях завершено?.. чи може бути страх у того, хто зробив усе правильно, точно й ідеально?.. ні!.. смерть – це не страждання, а мить найвищої ясності!.. це не зникнення, а перехід… у ту мить, коли йде плоть, про нас говорять наші праці й пам’ять про нас… я не боюся смерті, бо я вже безсмертний у своїх працях, я не шкодую про життя, бо смакував його все, аж до останньої секунди… я не боюся тиші, бо мої слова лунатимуть у вічності… смерть у людській формі – неминучість: чи не так?.. це щось природне, але не те, що визначає все – плоть є тлін, але хіба зникає сутність? Руссо помер, Данте помер, Гомер помер, але хіба при цьому вони не живуть у віках? Помирає форма, оболонка – в’яне квітка, але не її запах у твоєму диханні: смерть плоті – це остання крапка в певному стані, яка відчиняє двері новій формі… вона не знищує тебе метафізично, а переводить на дещо інший рівень – ти не зникаєш, а лише перебуваєш поза досяжністю людської свідомості й сприйняття. Що є по своїй суті плоть? Інструмент. Хіба визначає фермера його плуг, пекаря його халат, а пілота літак? Усе це інструменти, за допомогою яких виражається й втілюється сутність, але які не є самою сутністю… смерть – це останнє в нашому світі, де ми ще можемо проявити свободу волі… смерті ніколи не стерти того, що я створив – я безсмертний, і смерть тіла нічого не змінить… я залишив після себе величезну спадщину, сенс мого життя… це не просто заурядні ідеї, а нова форма сприйняття часу й дійсності. Моя спадщина – це не кількість моїх читачів, а кількість тих, хто здатен осягнути, зрозуміти мої твори. Моє ім’я перетвориться на символ – мої ідеї стануть каноном: час не здатний стерти живі імена й ідеї – моя концепція житиме! Що є Жермен де Сен-Пре для мене, для цього світу, для людства? Чи не символ геніальної самотності? Чи не символ абсолютної відданості своєму призначенню й творчості? Чи не символ людини, яка виконала свою місію й пішла, не намагаючись створити щось ще, щось зайве й недоречне? Чи не символ останнього справжнього літературного отрока? Хіба не той, хто випередив свій час, прагнучи скувати його в слово, у текст, у літературну форму? Хіба не той, про кого сперечатимуться, що саме він мав на увазі? Хіба не той, хто є реальністю й міфом водночас? Але хто ж я насправді? Таємниця, яка недосяжна погляду кожного – я світло для тих, хто прагне до пізнання й до істини: до глибинного, вселенського, метафізичного… для тих, кого я називаю своїми метафізичними нащадками – спадкоємцями ідей, а не крові… фізичні нащадки не зобов’язані продовжувати мою справу, вони повинні бути вільні від цього тиску й тягаря, на них немає обов’язку продовжувати мою справу… вони мають бути й стати самими собою! Метафізичні ж нащадки – це мої майбутні читачі, учні, послідовники: моє істинне продовження, яке ніколи не намагатиметься змінювати мою концепцію, доповнювати її, продовжувати – коло вже замкнене, і їм ніколи не ввійти в нього… їхня доля – читати, осягати, захоплюватися, шукати сенси й будувати свої ідеї на цьому фундаменті… я створив не вчення, а словесне вираження метафізичного коду Всесвіту – його неможливо змінити чи доповнити… я не буду для них засновником літературної династії, лідером школи, ідолом чи засновником руху – я буду для них голосом, що лунає поза часом і крізь час… і цей голос не може бути змінений, звучати якось інакше… моя концепція – це не відкрите питання, а остаточна відповідь на поставлені питання… остання крапка уробороса… точка, де минуле стає майбутнім… це не момент роз’єднання ланцюга, а точка з’єднання… це мить прощання з формою, неповторна, неминуча, єдина… це секунда, після якої мені більше ніколи не бути автором… це секунда, коли уроборос замикається, час зникає й усе стає єдиною й непохитною вічністю!