РОЗДІЛ 59.

Секунда! Порожнеча! Що вона є? Думаю я, блукаючи краєм цієї порожнечі… думаю я, вигнанець своєї епохи, вигнанець матерії та цивілізації… порожнеча… те, що лишається після всього… вона безмовна й водночас містить у собі незліченну кількість гучних голосів… піщинки мертвих думок, зерна нездійсненних почуттів, крихти спраглих душ… порожнеча – ось, де істина!.. вона не потребує слів, бо вона над словом – вона існувала ще задовго до його появи… і… мені не страшна її присутність – із її дихання і вийшло все те, що складає мою концепцію: в ній, у порожнечі, немає сенсу, але водночас із її просторів він і походить… будучи алхіміком від літератури, я можу визначити її як стадію нігредо – те, з чого починається Велике Діяння: саме через ці врата, що розчиняють ілюзії, особистості й маски, ти входиш до дому просвітлення, немов у тигель… і там, у ньому, я, Жермен де Сен-Пре, плавлю не золото, а час – навіщо мені безсмертя в цьому світі, хай до його фізичних меж мені слід зробити лише один крок?.. знімаючи шкірку цього світу, немов з апельсина, я усвідомлюю, що істина полягає не у фізичному безсмерті, а в метафізичному житті… і порожнеча є її невід’ємною частиною… хіба не в ній згорає все удаване?.. золото, мова, почуття!.. лишаючи по собі найчистіше одкровення нічого, що і є всім… так, креслячи ці рядки з порожнечі, моє єство розуміє та приймає, що воно і саме стає порожнечею… порожнеча!.. остання серед числа елементів – тільки вона здатна зібрати всі їх воєдино, надавши їм одну, єдину безформну форму… поглянь же в порожнечу!.. ти справді прагнеш побачити?.. що ти бачиш там?.. світло?.. темряву?.. добро?.. зло?.. а чи, може, таємницю?.. істина… там перебуває істина!.. підведи очі вгору – чи не на небесному полотні порожнечі розташовані, мов її пори, зорі?.. порожнеча – це база, фундамент усього… навіть музика є нічим іншим, як тимчасовим перериванням спокою порожнечі… і навіть людина… те, що не бажає миритися зі своєю безіменністю… поглянь же на себе!.. хто ти?.. лише тимчасове житло для чогось більшого, що не належить ні часові, ні епохам – метафізичного… порожнеча… вдихни її на повні груди, почуй її голос, відповідай їй… уся вона, кожне її волокно є твоїм віддзеркаленням, яке не пов’язане з порожнечею, а характеризується її відсутністю – з нею ти не зможеш брехати самому собі, бо вона існує там, де відсутні декорації та матерія… порожнеча рухає мною… просто тут і просто зараз… усе, що я нині пишу, походить просто з її меж… вона рухає мною… сучасна література боїться всього того, що перебуває між словами – по–рожнечі й тиші, а також глибини: вона заповнює всі ці простори шумом імітації… час затамував подих – збірка «Ексіконта» наближається до свого завершення: п’ятдесят дев’ята секунда живе і вмирає водночас – скільки їх було до неї й скільки буде після… кожна з них нагадує попередню та майбутню, але яке ж різне наповнення!.. черговий уроборос майже замкнувся – залишилося зробити вдих, а потім – видих… я наближаюся до кінця, але це не кінець усього, а лише край форми, однієї з… серце «Ексіконти» поволі готується до свого останнього удару… останній відрізок перед вічністю – я відчуваю цю мить, мить наближення Його, безумовно, дивовижного у своїй своєрідності творіння просто тут і просто зараз… тінь на стіні, подих вулиці, шелест дерев і спів птахів… усі вони свідки того, що відбувається, усі вони в ньому, вільно чи невільно беруть участь… наче вони усвідомлюють, що наближається не просто завершення книги, а зачиняються двері, портал, який колись був мною відчинений усередину самої природи часу… немов біля вікна у переддень світанку… чи заходу?.. перебуваю я біля підніжжя тієї секунди, чудово усвідомлюючи те, заради чого вона жила й тривала… радість охоплює мене – не тому, що близький підсумок, а тому, що я йшов… і тому, що саме мені вдалося подолати… ці секунди… це не просто числа – вони є іскрами вічності, що були мною структуровані задля втілення мовчання вічності… кожна секунда, кожен розділ цієї книги – це чомусь падаючий у надра вічності листок з дерева Всесвіту… але що ж міститься за межею 60-ої секунди? – ставлю я собі запитання й тужно зітхаю: на це запитання не потрібна відповідь – час, як і порожнеча, не містить відповіді, бо вони й самі є відповіддю… передостанній відлік, розділ… мить, що перебуває на межі між життям і смертю, буттям і небуттям – усе, що раніше містило життя, неминуче наближається до завершення, до смерті… що це за слова?!. хіба це художній твір?.. ні, це уламки часу та почуттів… усе, що я написав тут раніше… що це?.. не слід чи то пилу на листі часів?.. ледве помітний, ледь зрозумілий, але… цілісний!.. що це?.. мене опановує думка про те, що я вже не можу відрізнити себе від цього тексту – тепер я розумію, що все це написано не мною, а часом, секундою: мене написано серед цих рядків – мене ніколи не існувало!.. секунда – ось єдиний автор «Ексіконти»: я її людський голос – а ти, читачу, так само, як і я, протягом усього цього збірника… був лише секундою… я дійшов до краю часу – залишилася остання секунда, а потім… а потім я просто зникну… назавжди, наче мене ніколи й не існувало… ласкаво просимо до переддня тиші – у переддень завершення «Ексіконти»!.. я наближаюся до неї… до розділу 60… що він?.. чи не смерть?.. усе створене раніше наближало саме цю, ключову, 60-у секунду – це невидима межа, що позначає ніщо, але в ній водночас міститься все… переддень тиші… скоро я замовкну в межах цієї збірки назавжди – моя рука скоро помре, мій розум скоро замовкне, а весь мій символізм незабаром згорить – залишиться лише тиша, що вбере в своє єство весь мій труд, увесь мій біль, усю мою самотність, просвітлення і… долю!.. погляд назад… я озирнувся, щоб побачити, що саме створило моє перо – воно видихлося, в ньому немає гордості, як немає в ньому й смутку… все, що я створив, скоро житиме без мене, відокремлено, самостійно… шістдесят секунд… шістдесят думок, шістдесят поривів і рухів душі… і все це не має жодної ваги… навіщо я це робив?.. мені невідомо, але я мав це зробити… навіщо людина часом дивиться на небо?.. погляд назад… що я бачу там?.. чи не ніч, крізь яку мені вдалося пройти?.. ні, моя спадщина не в цих розділах, а в моєму шляху, що скалічив мене в «Ексіконті» як письменника… і це марнота марнот, кажу я разом з Екклезіастом… година виконання наближається – я вже на її порозі… я безупинно, день у день працював, але в цій праці я не знайшов себе… слухаючи голос у собі, я не розумів, хто саме вклав його всередину мене… колись я пам’ятав перші рядки цієї книги, але її завершення відібрало в мене цю пам’ять… із секунд я соткав полотно, я соткав час, але хіба це істина?.. я збудував дім зі слів, але чи увійде хтось у його надра?.. час, немов давній демон, запечатаний у кайданах рядків цієї книги – не відкривайте ці сторінки, не звільняйте його!.. шістдесят сходинок у вічність… усе перед моїми очима перетворюється на порох – я розсипаюся попелом у долоні вічності… тільки подумати… а ж бо в людини немає нічого, окрім її подиху, та й той вона дарувала не сама собі… Жермен де Сен-Пре… ти був глашатаєм Того, Хто не потребує глашатаїв… час тане… усе це більше ніколи не повториться – після 60-ої секунди настане… яка?.. 61-а, що ніколи не буде написана, бо вона вже прожита давним-давно у всіх попередніх секундах… я був… я говорив… я сказав!