РОЗДІЛ 55.

Секунда! Наша пам’ять і наші спогади! Що це? Можливо, своєрідний архів, який у силу дії часу втрачає цілісність матеріалів, що містяться всередині нього?.. спогади… ні, це більше, ніж просто зафіксовані образи, адже нам підвладно пам’ятати запахи, смаки, погляди й тони – те, до чого ми, можливо, ніколи й не торкалися, але що ми бачили, відчували, доторкалися… ось, згадати хоча б якусь мить із дитинства – наприклад, як промені літнього сонця іскристо грають на поверхні тонкого скла… це мить, секунда, але вона пронизує тебе на ціле десятиліття… спогади… вони не є найбезпосереднішою у своїй наріжності складовою нашого життя – вони обрушуються на нас, немов сніг із гірських вершин, в один-єдиний момент: ти живеш, мислиш, відчуваєш… і раптом… на тебе обрушуються спогади, і ти ніби вже не тут і не тепер, а десь там, у давно померлому, вже ніколи невідворотному світі… ти бачиш себе там таким, яким ти вже ніколи не будеш, якого тебе вже ніколи не повернути… спогади!.. не дати, не події, не почуття і не думки – погляд, дотик, перший поцілунок… щось подібне, що доречно порівняти зі шрамом – ти торкаєшся його, проводиш по ньому рукою, але те, що колись завдавало тобі болю або ж інших відчуттів, вже не болить… і цього шраму в тебе не відібрати, ніколи, адже він є частиною твоєї душі… спогади… вони і є частиною всього того, що було створено мною – я нічого не вигадав і нічого не винайшов: я згадав!.. уся справжня література і полягає в цьому – у спогаді джерел, у поверненні до них: до того оголеного одкровення, яке ще не прикрите забобонами цивілізації… все те, що, здавалося б, пішло в забуття, в небуття, раптом, у єдиний момент оживає… воно вимагає голосу, і я даю йому його… і ці спогади – не низка фактів, а жива тканина, тканина життя… спогади… чому ми пам’ятаємо щось, а щось – ні?.. чи не тому, що вони є не шляхом назад, у минуле, а шляхом у глиб нас, усередину – вони говорять про тебе більше, ніж ти здатен свідомо, не метафізично, осягнути: кожна деталь у них містить сенс, і твоє єство його глибинно розуміє, адже все це в істотній мірі змінило траєкторію всього твого життя… так і я… у мить, коли беру до рук перо… не я обираю теми для моїх творів, а вони мене, бо я єдиний, хто здатен висловити ті думки й почуття саме так: у такому стилі й таким чином… щось, що необхідно утримати, зафіксувати, запам’ятати… поглянь же на своє тіло!.. воно теж є одним великим спогадом – шкіра, на якій лишили свої відбитки роки, тремтіння пальців, сивина волосся, вигин хребта: все це – дійсність, але раніше воно не було такою, і там, у подиху життя, у спогадах, воно виглядає інакше… усі наші спогади, добрі чи погані, є нашими ключами до самих себе… до світу, а також до інших людей… поглянь же на своє внутрішнє влаштування – що в тобі: кладовище чи храм?.. що складає твої спогади?.. пройдися тими просторами – вивчи їхні зали, коридори, склепіння: всі вони збудовані з твоїх почуттів – позитивних чи негативних… не покидай цього дому, ніколи – прагни вивчити його якнайглибше!.. спогади!.. не те, що ми повинні зберігати – те, що зберігає нас… у найважчі й найтяжчі хвилини… адже вони… вони є найбезпосередніший свідок, супутник твого шляху – шляху, де ти любив і страждав, радів і був засмучений… із малих спогадів виростають великі шляхи – і це слід визнати: тоді, у моменті, ми навіть не здогадуємося про це, але так воно й є… не забувай того, про що ти вже забув – згадай те, ким ти був ще до імені: те, що нетлінне й непорушне – те, що є твоєю метафізичною сутністю… спогади – поля, засіяні знаками і символами: навіть ті, кого давно вже немає фізично поруч із тобою… їхні обличчя в них усміхаються, дихають, живуть… і це не те саме, що й фотографія, бо у фотографії немає життя, а щось інше… що зберігає жести, звуки, рух, погляд і дихання… спогади, як частина метафізичного, існують поза нашою свідомістю – вони проявляються у снах, символах і навіть під час випадкової розмови, раптово… у відлуннях часу… спогади… театр… там ми граємо всіх і відразу – тих, хто живий і хто вже помер, дитину й літнього, чоловіків і жінок… спогад – втілення боротьби: битва того, що опирається зникненню, із каламутними водами Лети – у пітьмі часу наша пам’ять видряпує слова, щоб зберегти їх, але не побачить їх ніхто, крім неї… і… ми самі, того зовсім не помічаючи, стаємо своїми чиїмись спогадами… не вони всередині нас, а ми всередині них… спогади – втілення вибору, адже ми обираємо, що нам врятувати в книзі пам’яті: щось, пов’язане з людьми, предметами, думками чи почуттями… спогади… невидимі сильфи нашого життя, її частина, що змінила свою форму та оболонку… так і я… колись стану чиїмось спогадом… у мить, коли зупиниться моє серце, я помру, але я житиму в спогадах… усі мої твори, створені моїм пером, усі вони не є моєю спадщиною і справжньою пам’яттю про мене – справжня пам’ять і спогади про мене – це думки й почуття, які будуть породжені в читачах після прочитання моїх книг: у погляді й слові, породжених у людині після прочитання моїх рядків… я не шукаю похвали й визнання в нащадках, але прагну розуміння, не свідомого, фізичного, а метафізичного, глибинного – що існує поза межею добра і зла, що не потребує жодних доказів… спогади… яким спогадом буде Жермен де Сен-Пре?.. яскравим, вишуканим, чарівним?.. ні!.. глибинним і глибоким… не людиною, а голосом… не вишуканою спорудою, а тихим подихом простого босоногого робітника, який зводив її… це спогад… він не стане зручним, музейним, канонічним – він буде схожий на скалку в серці, яка породжує питання, відповідями на які є біль… і це є підтвердженням не слідування за потоком історії та цивілізації, а його перевертання, тривоження, порушення: мене не буде серед галереї портретів найвидатніших, але я буду голосом у цій галереї, звучачи безперервно в кожному з тих, хто туди прийшов… стіни музею можуть зруйнуватися, портрети знищитися, але голос людини звучатиме завжди!.. усі ті думки й почуття, які я породжую, частково викликають страх – я це усвідомлюю, адже всі вони пронизані поверненням до джерел, до себе, до всього того, що було поховано під тягарем віків і пилом цивілізації… моє ім’я, Жермен де Сен-Пре, може зникнути, твори знищитися, але погляд, голос людини, який у мені і який я пробуджую в інших, залишаться назавжди – це спадок вищий, ніж просто книги чи тексти, це внутрішня жага до просвітлення й пізнання, до того, що вище, ніж слова, але шалено прагне знайти свій вираз, своє втілення… справжня пам’ять і спогади не там, де гримить гомін слави, а там, де тиша… і спогад про мене буде не там, серед меж рядків, а серед того, що зрушили ці рядки – у розумі й у душі… він буде не там, де скажуть: «Жермен де Сен-Пре, це він», а там, де скажуть – «так думаю і відчуваю і я, як Жермен де Сен-Пре»… я не торгую з епохою, я не бажаю жити у віддзеркаленнях дзеркал – я, Жермен де Сен-Пре, подих того, що забуте, що існувало й ніколи не знаходило свого вираження!