РОЗДІЛ 54.

Секунда! Наше дитинство! Яка ж це дивовижна й унікальна пора! Час, коли наше життя ще не отруєне годинами суворої дійсності, а наша пам’ять… світла й непорочна!.. ще не сприймає все в контексті дат, але визріває все чуттєво… Дитинство! Чи є це мить початку нашого життя? Думаю, що ні – думаю, що це мить, коли все на початку тебе: не ти десь, але в тобі щось… хіба не відображає ця секунда первісну, не зіпсовану форму нашої, людської душі?.. все у світі дитинства істинне – ти не бачиш там бруду світу, бо цього бруду ще немає в тобі: таємниці, запитання, дії… все пізнається людиною повільно і в той самий час украй швидко… це відбувається давній, священний, сакральний ритуал пізнання, пробудження… але чи справді є кінець, смерть дитинства миттю початку життя в просвітленому стані?.. цілком ймовірно, що не завжди, бо нерідко можна зустріти дорослих серед дітей і дітей серед дорослих – дитинство не йде саме по собі, його проганяє щось усередині тебе… але… чи можна його воскресити?.. безумовно – з допомогою творчості: література, образотворче мистецтво, музика, скульптура дозволяють нам не тільки повернути дитинство, але й втілити всі його мрії – вони дозволяють у тобі жити твоїй не зіпсованій дитині… секунда дитинства… це не мить, на якій усе вирощується, але центр нашого життя, її істина й сенс, від якого іноді ми віддаляємося або ж до якого наближаємося… секунда… Жермен де Сен-Пре… ти також вийшов із дитинства, став тим, ким ти став завдяки своєму дитинству… Жермен де Сен-Пре… хто я?.. спроба висловити невимовне?.. той, хто перебуває між вічністю й дійсністю?.. людина якої я епохи, якому часові я належу?.. що я?.. пам’ять?.. носій якої з них: того, що було чи того, чого не було?.. я частина всього того, що не здійснилося і не виразилося колись у цьому світі – я носій цього: всього того, що могло змінити світ, світопорядок, але не сталося… саме з цієї причини я поза часом – жодна епоха не може претендувати на те, щоб зарахувати мене до своїх синів, бо я частина того, що не знайшло свого втілення і вираження, але при цьому існувало метафізично – у думках і почуттях… хто я?.. щось між Діогеном і Прометеєм – між тим, хто багато відкидає, але при цьому несе, дарує вогонь!.. Жермен де Сен-Пре!.. камінь у середині ріки, якого не зносить потік, який не прагне за потоком, але який, своєю чергою, перебуває в самому епіцентрі життя цього світобуття – і про це всі мої твори: перо не створює щось нове, не вигадує щось неіснуюче, а видобуває його з того жерла вулкана життя – мов археолог відколюю я їх серед шарів і просторів своєї свідомості… вони там існували метафізично ще задовго до мого появлення в людській формі… це голос Всесвіту, її метафізичний код!.. так само, як дух не є належністю тіла, мої тексти не є належністю певного літературного жанру – немов слід комети вони відсяють, і лише небагато хто побачить їхню вроду, а потім… а потім вони відлетять назавжди у межі вічності… «Апарктій», «Месес», «Кайкос», «Афелій», «Еврос», «Фініціас» – усе це кімнати, приміщення в храмі, зведеному з попелу минулого, де мають відбуватися молитви про світле, неможливе майбутнє… але ці рядки, будучи спрямовані до людей, нині сягають лише їхніх тіней… навіщо мені бути зручним для літератури?.. навіщо мені подобатися їй?.. дивлячись у дзеркало, я прагну побачити не зовнішність, а суть – багато хто боїться це робити, бо це вкрай небезпечно для їхньої природи… вічні мандрівники… мої слова… створені за лекалами античності, вони містять те, що буде після всього, після всієї історії… і це не характеристика, властивість мого стилю чи, безумовно, літературного генія та таланту – все це… щось на кшталт кровотечі душі, яку неможливо зупинити… не шукай у моєму стилі почерк, техніку й метод – ти ніколи не знайдеш їх, бо вони є диханням Всесвіту, а у Всесвіті немає стилю, почерку й техніки, бо їй, як би парадоксально це не звучало, притаманні всі існуючі та неіснуючі стилі… він не прагне краси й вишуканості, але я прагну бути справжнім… так дихає і живе література – без гриму, поклонів і жестів, без акторської гри… на цих сторінках література може бути такою, якою вона бажає – кричати, мовчати, філософствувати, танцювати, кривитися, співати, молитися, бути пораненою й побитою… і… найголовніше… недосконалою – чого бояться багато сучасних поетів… вони, хворі, не знають своєї хвороби, а тому ніколи не зцілять себе: вони переконують усіх у тому, що вони здорові, а хворі ті, хто мислить інакше – істину замінили стилізацією, а метафізику – маркетингом… поглянь же на цю секунду!.. секунду улесливості перед епохою, перед століттям і формальностями, що нині правлять світом – секунду ефірного натхнення, де їхньою музою є фінансова стратегія – це погляд у порожнечу… сучасні поети!.. я не прагну судити й дорікати вам, але стверджую те, чого вам ніколи ніхто не скаже – і ви це підсвідомо усвідомлюєте, хоч і боїтеся це запустити: залишайтеся справжніми, істинними людьми – помиляйтеся, відчувайте, дихайте, але робіть усе це щиро… не зраджуйте себе в ім’я читача й продажів – пишіть гарно, але якщо ця краса істинна!.. не прагніть до досконалості чи зручності – прагніть до того, щоб вразити мовчання словами!.. чесність сьогодні в літературі стала поганим тоном і смаком – я розумію вас, але… хіба слово – це візерунок літератури, а не її кров?.. хіба мистецтво – це ринок?.. чи, може, це суд – суд істини?.. не прагніть бути кращими за інших – прагніть бути іншими: не думайте про те, що ваша фраза буде надто особистою чи відвертою – не грайте в загадку і тоді ви станете нею!.. не створюйте фрази, а випускайте їх – зсередини, з надр свого єства… саме тоді все те, що імітується, стане істинним – хай не сучасним, хай не таким, що відповідає канонам, складеним десятиліттями, але справжнім… не відповідайте в літературі, а згоряйте в ній – пишіть щодня, але тільки рисунками душі… говоріть не з читачами, не зі споживачем і покупцем, а з самою вічністю!.. тоді ви усвідомите, що ви – не голос епох, а голос цілого часу: ніщо не зможе вмістити ваш масштаб, бо ви вже будете не учасником, а споглядачем – як Всевишній, ви будете споглядати не ззовні, а вже з глибинного… не прагніть, щоб вас зрозуміли прямо тут і зараз – хіба мало прикладів непризнаних за життя літературних талантів і геніїв?.. створюйте власні стилі, власний склад і форму!.. пишіть не для тих, хто хоче пізнати голос і слова, а для тих, хто прагне слухати тишу й спілкуватися з нею – не шукайте оплесків фізичних, а шукайте ту саму душу, що їх породжує, бо в цьому сенс… не споруджуйте тексти – хай вони проростають із вашого серця, немов дерево з надр землі – не обмежуйте себе жанром… чи є в неба раса?.. чи є в пустелі паспорт?.. не диктуйте цьому світові нічого у своїх книгах, не переконуйте, а являйте – в ту саму мить, коли всі ходять із екскурсоводами по флігелях замку, блукайте підземеллями його, де було його справжнє життя, про яке ніхто ніколи нічого не повідає: зі своїми стражданнями й своєю любов’ю… не прагніть нагород, визнання, слави й премій – підійди до тріщини дому і заглянь усередину її: що ти бачиш там – світло чи темряву?.. твори!.. і тоді майбутнє почує тебе – рано чи пізно: не тому, що ти будеш модним… моди приходять і йдуть!.. але тому, що ти будеш вічним!.. не тому, що твої тексти будуть вишуканими, а тому, що вони будуть істинними, бо всяка краса тлінна!.. Жермен де Сен-Пре!.. подібно до Наполеона, який вирвав свою корону з рук Папи, я вирвав це ім’я з рук вічності й вінценосно водрузив його на вівтар власного життя – навіщо ж?.. в ім’я ж літератури?.. ні, в ім’я того, що за нею, що над нею і що в ній – цим я доводжу, що є контраргументом сучасної епохи… але й це – секунда!