РОЗДІЛ 53.

Секунда! Вірність і відданість кожної держави людині й громадянину! Те саме явище, що покликане бути надійною опорою й захистом для кожної людини, що воно є? Хіба не той самий примарний образ театру, який ховається за завісою гасел і важким зводом законів, чинить так, що порожніють не лише вулиці, а й, що набагато важливіше, людські душі – те саме місце, яке покликане бути домом громадянина… що воно є?.. хіба не та сама стіна, яка закриває світло, що шалено прагне вирватися з меж свободи?.. в ту саму мить, коли змучений, скалічений народ, який відчуває голод і спрагу, простягає до нього руки, немов жебрак на церковному ґанку, воно самовдоволено відвертає своє обличчя й проходить повз, анітрохи не бажаючи слухати та зважати на нещастя, породжене його ж власною рукою… той самий садівник, що покликаний трепетно й уважно доглядати паростки саду – паростки свободи, справедливості та гідності – чомусь схопив у руки косу й узявся з особливим завзяттям зрізати як молоді, так і старі рослини в ім’я наївних і дитячих ілюзій… кожен громадянин, немов маленька дитина, наївно вірячи в те, що стіни дому захищають його від бур, гроз, вітрів, холоду й диких звірів, рано чи пізно усвідомлює, що стіни тієї споруди були не інакше як картонними, розфарбованими у кольори гасел, пропаганди та обману… і це не може не породжувати глибокого за своєю природою болю… кожна держава зраджує своїх громадян не за одну секунду, не в одну мить – вона зраджує повільно й поступово, мов краплі, що з невідворотною повільністю руйнують камінь: вона починає творити закони не чорнилом, а людським страхом, її істиною стає вигода, а кожна людина – цифрою в звіті… та сама людина, громадянин, який у своїх мріях будував світле майбутнє величі корабля-держави, лишається на березі в товаристві таких самих, як він, а те, що вони довго й наполегливо зводили, кинуло їх, залишивши сам на сам зі стихіями, з реальністю, з дійсністю… багато хто з громадян, бачачи це, зраджує себе – вони дозволяють переплавлювати себе, вони втрачають самих себе… людські долі – документи в архівних папках, людські голоси – безмовність, заглушена шаленим хором офіційних виступів з усіх екранів, людська свобода – самотність, бо все інше сковується сталевими сітями для чогось породжених законів… зрада будь-якої держави своїх громадян і полягає в цьому – тоді, коли вона бачить у них частину механізму, а не подих, кров, суть історії народу, який вищий за всі формальності, усе минуще: тоді, коли голос вільної людини лякає державу більше, ніж зовнішній чи внутрішній ворог – тоді вона зраджує… залишаючи його, народженого поколіннями, з родиною та спадком, одного, сам на сам із цим життям – перед своєю зламаною долею… і така зрада, слід визнати, у багато разів страшніша за будь-яке вигнання, бо коли виганяють когось – він один на чужій землі, а тут – він один під тими ж самими небесами, під якими виріс, народився, мріяв і жадав жити… кожна держава!.. вона клянеться своїм громадянам у непорушній, щирій вірності доти, доки їй це зручно – це священник, що проказує молитви не тому, що вірить у Бога, а тому, що йому з цієї причини приносять пожертви… вона зраджує безмовно… непомітно… тоді, коли ти чекатимеш захисту й опори… і не побачиш їх – ти усвідомиш!.. ось чому твоє життя, твоя доля важливіші за долі будь-якої держави – ти живий, ти з подихом, а вона є тлінним, вигаданим задля спільного блага механізмом: спершу ти – людина, а вже потім – громадянин; якщо в тобі немає подиху й життя, то який сенс в інституті громадянства, чи не так?.. жодній державі у цьому світі, якими б не були її бажання, не належить істина – вона належить Богові; хіба віра в Бога пов’язана з громадянством?.. Єдина держава, про яку тобі слід турбуватися, – небеса, а єдиний правитель – Бог! Тоді, коли людину зраджує держава, вона, можливо, стає як ніколи близькою до істини – вона розуміє, що її дім – це вона сама, і істина в цьому домі – також вона сама… це розуміння жалить і завдає болю, але це одкровення і чистота – немов холодний, але чистий сніг… той, кого зрадила держава, вже ніколи після тієї зради не схилить перед нею голову – не тому, що йому не страшні закони, владні чи силові методи, а тому, що за його спиною правда, а її носіння не потребує дозволів, печаток і ліцензій… напередодні зради держава повільно гниє, немов розкладаючийся труп – щораз менше ти починаєш довіряти її природі й тим цілям, які вона нібито звеличує… гасла, слова, виступи… а все без суті… поглянь же на кожну державу, що зраджує своїх громадян, – вигляд її могутній, та тільки доторкнися до її кори – вона одразу ж обсиплеться, бо зсередини її з’їла тля… тіло народу, його плоть, стає її тінню – замість істинного захисту під час зради вона вдягає на себе боягузтво божевільних законів і порожніх промов… ті самі стіни, величні стіни, які зводилися як фортеця, згодом стали кліткою… матерія й вигляд ті самі, але суть уже інша… той, хто зраджений, усвідомлює це раптово, в одну мить – спалах осяяння освіти його в ту саму годину, коли він у пітьмі вдивлятиметься в дзеркало й нарешті побачить там своє відображення: він почує звук свого подиху, і він стане для нього набагато гучнішим, ніж голоси трибун і промови володарів – тоді він і усвідомить, що будь-яка держава є не більше й не менше, ніж декорація, що ховає за собою порожнечу… якщо він хоче піти за цією порожнечею – хай іде, якщо хоче піти за наповненістю – хай живе власним життям… він уже не шукає справедливості від того, хто зрадив поняття про неї забуттю… але… хіба ця зрада не є шляхом до усвідомлення істинної, позагромадянської й позадержавної свободи?.. у нього можуть відібрати паспорт, внести в заборонені списки, позбавити громадянства, забрати все майно, але чи підвладно їй відібрати в людини право думати, відчувати, вірити?.. чим більше будь-яка держава прагне стиснути кулак, тим більше людей прослизає крізь її пальці – це слід усвідомити… і згодом той, хто був зраджений, зрозуміє, що його справжня батьківщина – це він сам і його родина: не палаци, не народи, не політики й володарі – він сам!.. з першої миті своєї появи у цьому світі він це усвідомлює – його скували іменем, громадянством, податковим номером і невидимим боргом; на нього поклали очікування й одразу ж приписали до чогось… а що натомість?.. одного дня, прокинувшись, якийсь громадянин, бачачи, як його зрадила держава, як вона втрачає сором, совість і пам’ять, втілюючи собою порожній череп, що вдивляється вглиб тебе, усвідомлює, що передусім його обманули в відчутті потрібності й належності… стверджуючи гаслами, що він частина великого цілого… але що є ціле?.. стверджуючи гаслами, що він вільний… але що є свобода?.. держава!.. вона забула, що є лише інструментом – вона уявила себе господарем усього й усіх… кожна людина, яку зрадила власна держава, розуміє, що вона для неї не більше ніж рядок у реєстрі, а не конкретна особистість зі своїми радощами й трагедіями, але й це… секунда!