РОЗДІЛ 51.

Секунда! Античність! Секунда! Відродження! Секунда! Сучасність! Що ж це за секунди, що вони в собі містять? Найвишуканішою з них, безумовно, у своєму одкровенні та глибині є античність — ця секунда нагадує мені мить, коли ніжна квітка розкриває свою вроду на світанку: тоді людина була істинною та щирою — вона була диханням цієї планети, її кров’ю, думкою і чуттям… тоді вона бачила сенс у всьому — кожен камінь край дороги був для неї не менш священним, ніж зорі на небі… тоді вона усвідомлювала своє призначення — дорога, якою вона йшла, була невід’ємною її частиною, частиною вічності… поглянь же вглиб античності — це не міфи і не статуї, а природність людського духу… у цю епоху в ньому все було гармонійним — розум був єдиним цілим із тілом, краса — з правдою, а кожна пісня — з мечем: тоді людина була деревом на галявині — її корені не прагнули відірватися від тих самих місць, звідки походили… світанок, ранок людства — ось чим є для мене античність!.. і все це знаходило своє відображення й втілення в мистецтві: воно було величним і ясним, як і саме життя тих людей — тоді краса була в кожній миті щоденного буття, і саме тому її зображали усюди правдивою та відкритою… людина тоді не прагнула відділити себе від природи, стихій… і навіть богів — вона жила, чуттєво й мисленно жила, досконало усвідомлюючи, що плоть її від землі, а душа — від неба, не прагнучи при цьому ані до одного, ані до другого: вона метафізично визрівала свою природу — перебування між небом і землею… тоді люди не були забруднені брудом незліченних упереджень — жінки кохали й народжували чомусь, а не для чогось, чоловіки будували храми й зводили цілі міста з тих самих причин — люди раділи й боролися, жили й помирали… і про все це безупинно складали вірші, писали картини, творили статуї… усе це нагадувало певний потік, де не було дріб’язку, але була глибина — мистецтво, як і саме життя, не було чимось неймовірним, а цілком природним, священним і сакральним актом… ось звідки метафізично походить людство — і в цьому, безсумнівно, істина… прислухайся до античності — прислухайся до голосу лісу, води, вітру: хіба вони сьогодні звучать так само?.. цілком ймовірно, що частково й так… але людина стала іншою: тоді вона була відвертою, передусім, із собою — малий хлопчик, що бігає босоніж піщаним берегом… щиро сміється і радіє, а творить він не заради визнання чи розваги, а тому, що з його внутрішнього всесвіту виходить такого роду, не штучний, а природний, імпульс… наступною секундою, що здатна привернути будь-який, нестримно зацікавлений метафізичний погляд і про яку я прагну далі повідати, є Відродження — мить, коли людство, усвідомивши гіркоту втрати себе колишнього, спробувало відродити свою втрачену цінність: воно кинулось до наук і творчості з такою силою, що в цій швидкості майже спалило себе — твори мистецтва рвалися назовні один за одним, із самого серця людської сутності, відкриття розтинали, немов скальпелем, таємниці цього світу, свідомість узріла, що ангели й демони перебувають не десь там, а в нас самих… людина Відродження зрозуміла, що античну невинність вже ніколи не повернути — але чому б не звести на її попелі новий храм?.. секунда Відродження!.. що вона, як не трагедія воскресіння минулого?.. минулого єднання і миру… та… зі скалків не зліпити тих лісів і тих лугів, того самого неба, яке бачили люди античності і що жило в їхній свідомості — людина Відродження це збагнула: найвеличніші картини, твори й скульптури того часу є лебединою піснею, зойком, криком про втрачене — про те, що вже ніколи не повернеться… вдивися ж у нього, у людину Відродження — хто вона?.. чи не той сміливець, який думає, що може злетіти, перебуваючи на краю прірви?.. вдивляючись вниз, він бачить безодню — але як же прагне зробити спробу злетіти над нею, як ширяли люди античності… він зробив цей крок, прекрасно усвідомлюючи свою смертність, однак палко прагнучи до смерті — і який підсумок?.. людина Відродження прийшла до людини сучасності — вона трансформувалась у неї, тим самим програвши битву за втрачене минуле: у броні зі світла вона зробила крок прямісінько в морок забуття, щоб у тяжких і кривавих битвах воскресити давно померле… в цій битві вона загартувала себе й дійшла до межі геніальності, але метафізично узріла, що ця геніальність вже ніколи не зробить її богом і дитиною природи водночас — і згоріла вона так само яскраво й швидко, як і розгорілась: те саме полум’я з’їло себе — своє ж паливо… поглянь на той час!.. що це, як не людська рука, що нестримно тягнеться до світла, та ніколи не здатна його досягти!.. на кілька митей людина згадала, ким вона справді була, ким є — але й ця секунда промайнула: хай вона й була значно більш наповненою змістом, ніж сучасний час, бо люди в ній не лише шукали його постійно, а й творили, однак і її доля — смерть… нові небеса неможливо звести на землі, як би ти не бажав — особливо тоді, коли старі втрачені навіки: без того, що надавало їм життя і що вже ніколи не повернеться — вони лише картонні декорації… втрачений рай Мільтона… хіба не про античність це?.. вдивляючись у себе в дзеркало, людина Відродження шалено прагнула побачити людину античності, та змогла узріти лише її, хоч і вишукане, але все ж відображення… і це, безперечно, дозволяє збагнути, чим є секунда сучасності — осягнувши, чим були секунди античності та Відродження: усі колишні храми, що метафізично довго і повільно творились, нині безповоротно зруйновані, зорі на небі закрили густі й непроглядні хмари, людина лишилася наодинці з тишею Всесвіту — раніше вона дарувала їй одкровення, а сьогодні зводить її з глузду. Поглянь на сучасну секунду — час мандрівників, попутників, пілігримів: ніхто не прагне нічого творити, а всі бажають лише споживати й користуватися — людина втратила глибину, вона більше не шукає сенсу, а шукає комфорт і зручність… якщо людині античності не було потрібне дзеркало, бо вона бачила себе у відображенні води, якщо людина Відродження дивилась на себе у дзеркало, то сьогодні сучасна людина вдивляється лише в уламок, скалок дзеркала — і, слід визнати, цього їй достатньо: навіщо їй уся ця глибина, якщо можна освітити лише частково те, що вона розуміє?.. їй більше не потрібна істина, яку нині скрізь приховують тенета фальші, мертві системи та штучний інтелект — усе стало товаром: краса, віра, пристрасть, цитати… старі нитки розірвані — минуле більше сучасній людині не потрібне: вона не визнає нічого й жадає всього, тим самим мимоволі зробивши себе метафізично безрідною… сотні технологій, усе пришвидшено, інформація доступна без жодних зусиль і праці — хіба це розвиток чи занепад?.. мільйони голосів ведуть її до дзеркал, де перебувають мільйони порожніх відображень — хіба не підтвердження цьому сучасне мистецтво?.. в картинах усе розмазано, в музиці все збито, в скульптурі не зроблено нічого — що це, як не виправдання новизною відсутності справжньої людської мудрості?.. сучасність!.. секунда!.. глибока ніч!.. зорі на небі закриті — місце перебування їхнє невідоме: що залишається?.. лише чекати!.. колись вона, безумовно, закінчиться і настане світанок — ті, хто визрівають, це розуміють, та… в душах, що перебувають серед шторму, немає надії — не тому, що вони впали духом, а тому, що вона їм геть не потрібна… безкінечний лабіринт — ось що таке сучасність, де шлях тобі вказують люди в масках: щоб ти ніколи не побачив їхніх облич і вони не могли понести за свої поради відповідальність… із кожного кута кожної вулиці постійно кричать про свої права — але чому ж слова про обов’язок не знаходять у них відображення?.. передусім — обов’язок перед Всевишнім!.. усі вони шалено прагнуть щастя, та чи думає хтось із них про власне призначення й сенс життя?.. сучасність!.. секунда, де справжня свобода скута уявними стінами людських упереджень… ланцюг механічних, однотипних, однообразних актів — ось чим є сучасне життя!.. в них немає сенсу… робота, споживання, сон, прагнення до ілюзорного, до імітації… але й це — секунда!