РОЗДІЛ 49.

Секунда! Театр! За одну секунду в театрі опускається завіса, і за одну ж секунду вона підіймається – за одну секунду погляд акторів перетинається з поглядами глядачів, і ця секунда визначає все: там, на сцені, за одну секунду зраджують, стають богами, руйнуються держави, кровні вороги стають друзями і… народжується кохання! Секунда, що містить у собі вічність – за одну секунду людина стає актором і вже грає роль: тимчасово, для сцени, вона вмирає як людина і живе як актор, та й це життя – ефемерне, наче секунда… театр!.. цю секунду неможливо відродити й перемотати назад – виставу можна записати, але ніколи не відчути її наживо саме такою, якою вона була: як секунда вона може бути схожою на іншу, але такою ж – ніколи… театр!.. секунда дихання – життя в ній тут і тепер: її не цікавить, що було раніше чи буде потім – усмішка актора, рух очей глядача, скрип сцени… хіба це не секунда?.. так само, як секунда, театр стрімко народжується і вмирає – хіба ні?.. немов мурахи, люди в один момент наповнюють його, а потім так само в одну мить залишають – і це секунда… поглянь на акторів – їхнє життя в ролі є також секундою, як і тимчасова смерть їхньої сутності, людської сутності, в них: ця смерть… це своєрідне жертвопринесення свого "я" заради насолоди публіки, на очах у всіх… він – не є роль, але він грає, впускаючи свої таланти й здібності в образ чужої долі… і це його хрест, його тягар, який він змушений нести до кінця вистави… і в цьому, слід визнати, кожен актор багато в чому нагадує мене – через нього говорять інші, а він лише матерія, плоть, інструмент: у мить, коли він грає Гамлета, це не він промовляє монологи зі сцени, а сам Гамлет – так і я… але… на відміну від акторів, що помирають тимчасово й в ім’я виконання ролі, я не відділяю себе від неї ніколи, бо я повністю переплавлений з нею в єдиному алхімічному тиглі – де я справжній, мені самому невідомо: мої обриси сутності не мають меж з моєю роллю – вони розмиті… і моя творчість, цілком можливо, є виставою одного актора для одного глядача, яким водночас є я сам – я являю йому те, веду його туди, один, куди більшість людей бояться навіть зазирнути: у морок всередині себе, в абсолютне розчинення, у вершини гір почуттів і до їхніх підніж – туди, де мистецтво вже перестає бути грою, а стає дійсністю, реальністю… заглянь же в суть себе!.. поговори із собою не "для", а "із" – доторкнись до місця оголеного нерва: це не твоє питання, але твоя відповідь, бо біль, у тому числі й метафізичний, – також відповідь… сучасна література… нині теж театр, теж секунда!.. але що це за секунда?.. та, що не містить у собі шляху, але в якій пульсує лише матеріально окреслена мета – її герої перестали бути людьми, а є лише грудками, уламками почуттів, що не усвідомлюють власної повноти й глибини… ці фігляри, блазні від сучасної літератури забули головне правило театру – правило четвертої стіни!.. театр Жермена де Сен-Пре!.. місце сповіді, де кожен, хто слухає, сам того не усвідомлюючи, стає співучасником цієї сповіді, а також свідком сповіді власного "я"… ні… Жермен де Сен-Пре – це голос, що виходить із надр самої сцени: голос, який говорить із вічністю при світлі тисячі прожекторів, що, своєю чергою, освітлюють найтемніші закутки людських душ і свідомостей… подивися на неї, на сучасну літературу – досконалість форми, легкий і зручний стиль, подекуди витончені й влучні вирази, але… що ховається за цією ідеальною водною гладдю?.. які чудовиська живуть у тих глибинах, і чи є ті глибини взагалі?.. там порожнеча, незважаючи на досконалість, технічність і витонченість – це декоративний сад, де кожне дерево ідеально підстрижене, й на кожному дереві вже підраховано кожен плід… інша річ – природні рослини на тосканському лузі, де кожна гілка й кожен вигин природні, попри свою недосконалість… так і сучасна література – писати про людину для неї є чимось на кшталт жанру, але… щоб писати про людину, потрібно бути нею, бути живим, а не холодним і розважливим механізмом чи якимось алгоритмом… де орієнтир для сучасних авторів – куди їм рухатися й писати?.. імітація, ефект, що відводять далеко-далеко від сенсу, у своєму матеріальному втіленні, безперечно, наближають до фізичного успіху, але… як же метафізика?.. та сама кров істинної літератури!.. нині, будучи вкрай багатослівною, література мовчить – і це не може не засмучувати: прагнучи успіху, визнання, бути почутими й зрозумілими, вони не можуть бути справжніми… їх жахає сама думка про те, що їхню книгу може ніхто ніколи й не прочитати, визнаючи тим самим, що творять вони для читача, а книги їхні – товар… мені шкода їх, шкода, бо вони пишуть як треба, а не так, як того жадає їхній розум і душа!.. форма?.. саме за нею, за стилем і мовою, вони ховають усю свою вразливість і своє одкровення – неактуальність їхній головний ворог: премії, гранти, конкурси – ось їхня мета й жага… про що вони пишуть?.. задля чого?.. для кого?.. хто їхній читач – споживач чи той, хто відчуває й мислить?.. я запитую літературу і ридаю – вони розучились бути нарівні зі словами, слухати їх, зате шалено прагнуть підкорити їх собі: о, поети!.. творіть не заради ринку, пишіть не заради гри, живіть не заради успіху – будьте справжніми: тими, хто пише, бо не може жити інакше… не шукайте літературних шкіл, не намагайтесь знайти свою літературну приналежність – не шукайте однодумців… просто будьте собою, хай навіть цей шлях буде прокладено через абсолютну самотність – станьте голосами всього того, що більше не може, не здатне мовчати!.. зізнаюся, іноді мій голос також прагне бути почутим і жадає оплесків, але це лише секунда! Та все ж, попри все, я творю в людській формі, а отже, мені властиві людські слабкості… мій літературний стиль… що це за секунда?.. це форма, за якої відбувається абсолютна відмова від форми – рядки стають нестримним одкровенням, сповідь вже нічого не може приховувати: це голос, подих тиші, що шалено прагне явити світові свій лик, бо чим є в своєму природному вияві мій літературний стиль?.. чи не сукупністю пауз, між якими для чогось упроваджено слова?.. хто я?.. хто є Жермен де Сен-Пре?.. це й є втілення тексту та його голос – його життя і дихання: я не споглядаю світ, щоб вивчити, проаналізувати й описати його в текстах, але я сам живу, я сам є частиною цього світу, а тому існую я не поза текстом, а всередині нього… прагнучи досягти успіху через яскравість, вони тим самим перекривають сенс формою – я ж прагну серед сторінок цієї книги до абсолютного знищення форми в ім’я сенсу: очистити все те, що не дає оголеному нерву дихати, де кожен вдих і видих спричиняє невимовний за своїми характеристиками й властивостями біль… до чого всі ці розповіді про біль самотності й безмовності, якщо ти не лише не зрів їх, але й не торкнувся їхньої глибини – ось що є оголений нерв літератури?!. література… справжня література ніколи не створюється, але вона відкривається в собі, хай усе колись сказане повністю суперечить теперішньому й майбутньому – але хіба світ, у якому ти живеш, не змінюється? У цьому й є життя, дихання моєї творчості! Творчість! Це мій власний діалог із самим собою – якщо хтось побажає до нього долучитися або ж узріти його: на те воля Всевишнього… головне в творчості – вірити самому собі: не прагнути вигадати щось геніальне, а відкопати це в глибині своєї сутності – хай це й зробить тебе вразливим, але зате ти будеш чесним, передусім, перед самим собою… та й це, як і все інше, – лише секунда!