РОЗДІЛ 48.

Секунда! Скульптура! Вона й є застиглою секундою, що вміщує в собі вічність — так говорю я, вдивляючись у Давида Мікеланджело! Поглянь на скульптуру Давида — що ти бачиш? Чи не щось живе, попри безжиттєвість її форми? Чи не щось, що дихає метафізично, попри відсутність фізичного дихання? Ти думаєш, що лише ти дивишся на Давида? А якщо й він дивиться на тебе — зокрема й очима свого творця, Мікеланджело? Вдивляючись у нього, в Давида, в цю секунду вічності, я усвідомлюю, що мої творіння — його прямі нащадки: вони теж є живими секундами, попри смертність і холод форми. Скільки ж таких секунд існувало, існує й існуватиме? Перебуваючи подумки поруч із Давидом, поруч із Мікеланджело, я усвідомлюю, що нині перебуваю серед рівних мені — Давид, як і Мікеланджело, творився в тиші, в самотності... Дивовижно! Скільки ж секунд проминуло повз цю статую, що сама є лише секундою — перед її очима падали імперії, які її ж і породили... а Давид?.. він завжди перебував у німій самоті, жодним чином не висловлюючи своєї думки щодо подій, що відбувалися... але хіба істина — споглядач — кричить?.. поглянь на його лінії!.. Давид!.. я відчуваю руки того самого генія, що в духовному екстазі натхнення створював твої обриси — усе це є в тобі: ось, що я бачу в Давиді!.. будучи створеним саме таким, Давид не знав свого майбутнього — буде він один для публіки чи лише для однієї людини, мовчатиме на виставці чи в глушині лісу, в хатині лісоруба: йому, як і моїм творам, байдуже, чи буде він почутий — він уособлює велич, він несе велич, він є те, що неповторне... він сама унікальність, своєрідність, оригінал!.. поглянь на Давида, на скульптуру, на секунду — хіба не промовляє він до нас своїм мовчанням якісь священні й сакральні істини?.. у цьому світі неможливо завжди бути чистим — сьогодні, перебуваючи перед об'єктивами сотень камер, він чистий і бездоганний, але чи був він таким завжди?.. хіба не прикрашало й його чоло важке ярмо, клубок пилу, бруду й чаду повсякденності?.. Давид!.. приречений вічно дивитися на тих, хто вічно дивитиметься на нього — і в чому ж тут він не схожий на секунду, на час?.. Давид!.. у ту мить, коли погляди більшості скульптур спрямовані на людину, самі їхні автори, не усвідомлюючи того, наближали свою сутність до граничного розуміння неба й Бога: зображуючи собі подібних, вони зупиняли час і тим самим увічнювали Творця того, чиє творіння на мить ставало нерухомим — аби всі змогли побачити велич духу, майстерності й таланту Його... Давид!.. вдивляючись у нього, передусім метафізично, я усвідомлюю, що життя в нашому світі не завжди є рухом — значно яскравіше воно виявляється інколи в бездіяльності й мовчанні... Давид!.. секунда!.. мить вічності, яка не має майбутнього, бо сама від нього відмовляється — секунда — це не перехід, а зупинка, і тому доказ — Давид: приречений на нерухомість, але він несе вічність — вона вічна!.. йому більше нікуди йти — він зупинився назавжди у цьому погляді, русі, жесті та положенні ніг... йому більше не потрібен час — він увесь час утримує в собі... як і секунда, він не потребує ні початку, ні кінця — у ньому є лише вдих, якому ніколи не судилося стати видихом... Давид!.. хіба має значення, з якого матеріалу створена ця секунда, за допомогою яких технік і в якому стилі?.. хіба не головне — що саме вона в собі містить?.. Давид!.. голос епохи... її істинний глас... прагнення до творення не заради визнання чи багатства, а заради утвердження в розумі й серці просвітлення!.. класицизм дещо змінив плоть скульптури, шалено прагнучи довести її до блиску, але... чи не міститься істина в тріщинах і шершавості — хіба не це показує світові саму мить опору форми духові, де зрештою дух перемагає, зберігаючи всі рудименти щойно завершеної війни?.. у давніші часи скульптура, як і епохи, в яких вона створювалась, справді була більш насичена певною сакральністю й священністю — тоді людина була важлива як дух, а не форма — у Біблії є тому підтвердження, а саме в оповіді про Давида й Голіяфа... сьогодні ж, через голос епохи, через її дух і прагнення, скульптура стала грою й розвагою, як я вже казав про літературу, музику та інші мистецтва — вона нагадує людину, що існує, живе, але в якій немає серця, хоч і є розум: іноді, будучи винятково досконалою, вона водночас не здатна торкнути й пробудити в тобі щось метафізичне — у ній не чутно почуттів автора, його болю, страху, ніжності й вогню... можливо, в майбутньому це зміниться, але сьогодні в них немає тріщин, крізь які струменить світло й у які воно проникає — а саме це робить її живою — тріщин не лише фізичних, а й метафізичних... навіщо це досконале формальне, якщо воно містить порожнечу?.. так і секунда!.. так і моя творчість — як скульптура, як секунда!.. Жермен де Сен-Пре — скульптура, що безупинно висікає з безформного каменю саму себе: я є своїм автором і творцем водночас — у певну мить я змушений буду зупинитися... зупинитися назавжди!.. чому так?.. поглянь на мої новели — в моєму розпорядженні зараз усі слова всіх мов світу, але я обираю саме ці, відсікаючи зайве... скільки подій сталося за один день, що описують мої новели, але я чомусь обираю саме цю — сторінка за сторінкою я плавно пряму свим маршрутом, кінцевим результатом якого, як і результатом будь-якої скульптури, будь-якої секунди, буде нерухоме мовчання... подібно до Дідро, я усвідомлюю, що в словах, у камені, в полотні укладено в’язня, якого слід визволити й якому треба дати волю... поглянь на мої твори, на цю безформну у своїй формі брилу, сірий, нічим не примітний камінь — що ти бачиш у ньому?.. те, що є в тобі?.. адже він, немов дзеркало, є твоїм найточнішим, найчеснішим і найвідвертішим відображенням!.. любов, зрада, смерть, радість, істина — усе це вигини, жести, площини й тріщини моєї скульптури: подекуди наївно, а подекуди свідомо створені... навіщо їй бути зручною, цій скульптурі, каменю?.. йому, моєму каменю, це не потрібно — він не прагне стати лавкою серед весняного парку чи саду: цей камінь не прагне краси, ідеалу й досконалості, але він усвідомлює необхідність свого призначення — стати чимось на зразок того каменя, на який усі ступають при вході до храму... але... в останню секунду він застигне, назавжди... більше нічого не треба буде додавати: вічний рух і вічне дихання, втілюючи при цьому абсолютну нерухомість і мовчання... секунда... остання мить перед зникненням — щоб не написати більше жодного рядка, а просто бути... поглянь на секунду, на її форму!.. хіба вона прекрасна, гарна?.. але вона точна — так само і моя творчість, як голос, що походить із самого центру Всесвіту... воно недосконале у формі, але в суті йому немає рівних — хоч у ньому є тріщини, шорсткості й сліди інструментів, але... воно живе!.. так, саме так!.. я не створив свій літературний Всесвіт і свій літературний світ — я зупинив реальний рух часу й втілив його в днях, роках, секундах: більше час ніколи не вислизне... Жермен де Сен-Пре!.. скульптура!.. секунда!.. хто ти?.. що ти?.. навіщо ти?.. щоб завершити... свою концепцію... перетворити літературу в уроборос, даруючи їй тим самим вічне життя, але водночас завершивши її... форма, думка, мова, час... тут нічого додати — я не прагну цього, як усі до мене — я прийшов у цей світ, аби дійти до кінця: ця нитка проходила крізь епохи й людей, але ніхто ніколи не бачив її до кінця — навіщо продовжувати гру, якщо вона вже не потрібна? Час набув форми й формули, з’єднавшись у собі зі змістом — це і є та сама точка, де уроборос торкається вустами свого хвоста.