РОЗДІЛ 46.

Секунда! Материнство… що це? Перший крик? Початок вагітності? Пологи? Ні! Це саме той унікальний мить, коли жінка приймає рішення, передусім внутрішнє, стати чимось більшим, ніж просте людське «я» – стати середовищем життя для перебування нової істоти, котра, у свою чергу, не є її частиною і продовженням, але є чимось новим, іншим: ось у чому жертвенність цієї секунди – секунди материнства… той, хто всередині матері, ніколи не може належати їй, бо він не є її частиною – усвідомлення цього і є усвідомленням материнства… і прийти це усвідомлення може ще задовго до моменту зачаття – мить материнства це не тоді, коли жінка вперше відчуває в собі плід, як щось фізично заворушилося в ній, а та секунда, коли вона відчуває, метафізично, що це щось усередині неї віддане їй на дбайливе зберігання, тимчасово, ненадовго, і їй слід зберегти це живе, при цьому не втративши себе, але й не зробивши своєю власністю те, що не належить їй… секунда материнства!.. адже той, кого виносила мати, може назавжди піти від неї, подорослішавши, завдавати їй болю, забути її, відмовитися від неї, навіть і не думати про те, що вона пройшла і які муки здолала – хіба ж це не приклад саме відданості й героїзму без глядачів, похвали й визнання? – і все ж… вона залишиться вірною йому, хоч і безіменною, бо в цьому житті не мати обирає свій плід, а жива сутність обирає матір, і… всяка жінка метафізично це відчуває – це життя обрало саме її, як середовище свого становлення, як посудину, а тому ця жінка буде вдячна цьому життю до кінця своїх днів, будучи перед ним у боргу… в цьому є щось подібне до дому, в якому хтось оселився – і в цьому його головне призначення… материнство!.. священнодійство, сакральний, древній герметичний акт – поглянь же глибше, метафізично, на природу цього: щось перебуває всередині тебе, і водночас створене не тобою – хіба ж немає в цьому процесі втілення самої таїни, загадки буття?.. ще не володіючи подихом, плід всередині жінки під час фізіологічного процесу материнства вже заявляє про себе, він звучить і рухається: ще не маючи людської форми, він уже несе в собі людський сенс і визначається як людина – з ним розмовляють, його цілують, хоч і не безпосередньо… ще не дозріваючи до цього світу, він уже знайомиться з ним, і з’явившись у ньому фізично, плід материнства найбезпосереднішим чином несе в собі щось глибоко людське – не відаючи форми свого майбутнього втілення, це життя вже містить у собі всі його найглибші установки, інстинкти й основи… материнство!.. секунда, яку кожна по-справжньому дозріла жінка сприймає як новий етап, нову можливість для метафізичного розвитку власної душі… порівнюючи раніше жінку з домом, я визнаю хибність цього погляду, бо доречніше порівняти жінку із землею – породжуючи в цей світ урожай, вона не може утримати його і забрати собі: він не належить їй, попри те, що вона так чи інакше його виростила – частково це порівняння доречне й наближене до істини… але чи справді це є роль, призначення матері?.. що є жіночий організм матері – анатомія чи щось більше: точка, що простягається між «до» і «після»?.. цілком імовірно, принаймні з погляду метафізичного аспекту процесу материнства, жінка-мати як плоть є місцем зустрічі новоявленої душі з душами, що вже існують у цьому світі, зокрема й з душею матері, яка в цьому випадку є провідницею – своєрідним Вергілієм Данте: без слів, в абсолютній тиші метафізично вона просвітлює нову душу, пояснює їй ті чи інші процеси, безмовно навчає здібностей, які передбачає в собі наступна форма існування цього буття… жінка-мати як форма і плоть – це своєрідний храм, де зустрічаються спершу дві душі, і одна з них, більш досвідчена, намагається якомога глибше просвітити іншу – у цьому храмі й формуються всі ті основи, що будуть невід’ємною частиною нашого життя аж до секунди, миті смерті… якщо в цьому храмі панує страх, тривога, брехня, ненависть, порожнеча – то чи здатне буде в цій темряві вирости щось живе?.. плід материнства, перебуваючи в утробі, буде прагнути сховатися, шукати порятунку й захисту, замість того щоб спокійно й неушкоджено зростати – те саме і з людською душею: усе те, що людина, душа, вбирає в утробі матері, залишається з нею назавжди, на все життя… промовляючи ті чи інші слова, думаючи щось або ж відчуваючи щось, діючи або не діючи, жінка-мати жодним чином не здогадується, що все це автоматично вплітається в плоть і в душу ще не народженої нею дитини – і це вже ніколи не витягти… дивовижно!.. а проте ще не народжена дитина вже вбирає, перебуваючи в вівтарі утроби, самотність своєї матері, її істину, її чесноти й пороки, її радість і мовчання – вона не має вибору, не може відмовитися від цього, замінити це на щось інше: в ній ще немає сили і волі, а тому єдине, що їй лишається – довіра… і саме ця довіра визначає все… ким вона стане надалі, яку дію чи бездіяльність вона буде чинити… і при цьому, вона ж не може бути її копією… вона не є її продовженням – по суті, як би грубо й жорстко це не звучало, але кожна дитина – це чужа людина для своєї матері, якщо відкинути вбік усі упередження цивілізації й вийти за межі добра і зла: але… при цьому всяка мати проходить це випробування… болем, мукою, фізичною чи метафізичною… а що як він обере шлях так званого зла, відмовившись від світла?.. що як він стане найжахливішим злочинцем в історії людства, а він же… прийшов у цей світ через неї – ось у чому головне випробування й головна відповідальність кожної матері… мати… та, що перебуває в тіні, але хіба ж фундамент будь-якої будівлі відкритий і доступний для ока світу?.. усе те, що жінка живить у своїй утробі, свій плід і свою дитину, рано чи пізно покине її, і все ж… вона живить… існуючи заради іншого, вона глибоко-глибоко ховає саму себе, аби той, хто буде нею народжений, як би парадоксально це не звучало, зміг жити без неї… материнство!.. але хіба кожна з тих, хто виношувала плід і народила, в істинному значенні була матір’ю?.. але хіба кожна з тих, хто з тих чи інших причин не народила, не була схильна до істинного материнства?.. безумовно, що ні… скільки жінок захищали своїх дітей криком і силою – хіба в цьому істинне материнство?.. хіба не в тому воно полягає, щоб не зникати в потрібну мить, не відпускати й не йти, при цьому дозволяючи піти тому, хто прийшов у цей світ через неї… так і я… щось на кшталт матері, утроби для тих самих ідей, реалізація і народження яких є моїм плодом – моя література – це не вигадування, а виношування: подібно до того, як нове життя обирає свою матір, так і ідеї обирають форму виявлення – в цьому випадку через мене… так, будучи окремим, водночас я виношую те, що буде після мене, що не є мною і що я повинен буду відпустити – ось чому моя творчість – священнодійство, сакральний герметичний акт: моє єство не квапить народження – кожному плоду, як і кожній праці, свій час – мучачись і страждаючи від існування в мені цих ідей і метафізичного, я жодним чином не скаржуся… кожна з моїх книг – це мої діти, що були народжені в межах самотності, у темряві й безмовності життя, наодинці із собою: але і вони не належать мені – виростивши їх, я відпущу їх назавжди, ніби я ніколи їх не знав… і все одно я породжую ці слова й ці рядки… і… саме тому вони живі, саме тому вони відбулися, грайливі, веселі, трагічні, сумні, самобутні – я не зробив їх такими, я дозволив їм бути самими собою, бути справжніми, хай і не завжди усвідомлюваними розумом… але і це секунда!