РОЗДІЛ 44.

Секунда! Те, що у нашому світі називається рідністю і родиною! Хіба ж нема в цьому істини? Хіба це назавжди, як і перебування в цій формі? Родина, рідня, родичі… для мене, Жермена де Сен-Пре, це зовсім не біологічні чи соціальні зв’язки — слова про те, що мене ненавидять найбільше у житті, виголошували саме ті, хто були зі мною єдиної крові: ось що таке родина, рідня, родичі… ніщо! Вони зрадили мене, відкинули й вигнали — а все чому? Лише тому, що я не бажав приймати їхні цінності, робити їхні цілі своїми, покласти власне життя на вівтар рабства — вони не просто не розділяли мого болю, а ще й завдавали його мені, нерідко навмисно, аби я приповз до них і визнав їхню правоту, ніби вони мали рацію… але… цьому не судилося статися: попри те, що ми прожили разом чимало років, вони забажали викреслити мене зі своєї пам’яті, ніби мене ніколи й не існувало поруч із ними — мій брат постійно вважав мене не другом, а конкурентом, якого слід було ослабити, зганьбити, знищити… то хто з нас зрадив рід?.. той, хто прагнув самобутності, прояву й вираження талантів і здібностей, тим самим продовжуючи життя тих предків, що давно вже померли у власних діях, чи той, хто жадав формально, через одноманітну працю поколіннями вважатися їхнім продовженням?.. не генетика формує рідність у нашому світі, а саме ті почуття й думки, які ніколи не дозволять зрадити тобі щось вкрай близьке до твого єства: я відмовляюся від зручності, від можливості бути прийнятим заради продовження власного шляху — навіщо мені слова тих, хто називає мене родичем радше з звички, ніж із почуттів?.. родина!.. саме вона має дарувати нам полум’я і вогонь бути самобутніми, а не бути тим, що знищує в тобі все живе, що живцем закопує у землю всі твої таланти і здібності, що ненавидить і зневажає тебе лише тому, що ти не такий, як вони, і жодним чином не бажаєш бути таким — це найбільший злочин передусім проти роду, проти тих, хто загинули колись за нашу можливість бути справжніми: хіба кровне споріднення автоматично надає істинності діям або ж бездіяльності?.. хіба воно не може помилятися і сіяти неправду? Але коли ти споріднений по духу з кимось — ти не помиляєшся ніколи: нічого нікому не повинен пояснювати й доводити — тебе люблять і приймають за твою справжність… істинна рідність — це не старі фото разом, а спільне сумління — можливо, саме тому я ближчий до померлих, ніж до живих, бо раніше їм було відомо, що таке справжня рідність?.. родина!.. останній притулок від об’єктивного світу, але… і вона зраджує!.. залишившись на самоті, сам на сам із цим світом, ти усвідомлюєш, що всі зв’язки в ньому — кровні, родинні — суєта суєт, бо все змінюється і минає… хтось зраджує, а хтось клянеться у вірності до кінця, а потім знову зраджує… не прізвище й не ім’я визначають твоїх справжніх родичів — їх визначають почуття і думки щодо тебе, їхня дія і бездіяльність, їхній голос і мовчання… не спільні традиції й ритуали, не спільні гасла й формулювання… ні!.. родина — це те, що ми разом несемо і куди ми разом рухаємося — це коли в безмовності, у темряві з тобою завжди будуть поряд і не зрадять… і це неможливо отримати в дар — це відкривається в життєвих моментах: у мить страху, провини, істини… у мить, коли весь світ відвертається від тебе, зневажає тебе і вважає божевільним… і тільки справді рідне прошепоче тобі, навіть не перебуваючи поруч фізично, попри все: «я з тобою!»… рідне визначається не тілом, не плоттю — рідний не той, у чиєму колі ти народився й із ким виріс, а той, хто дозволив тобі бути собою, хто дозволив тобі бути справжнім і не померти тобі справжньому, хто не вимагає пояснень у миті, коли весь світ проти тебе — хто не зраджує навіть тоді, коли зрадив увесь світ, хай ціною цієї вірності буде багатство, репутація й навіть власне життя… озирнись навколо!.. побач!.. багато тих, хто пройшов поруч із тобою в миті відчаю, болю, сорому пліч-о-пліч із тих, хто виріс із тобою, хто носить те саме прізвище або сидів із тобою за одним столом, лукаво всміхаючись, радіючи і бажаючи тобі всього найкращого?.. багато тих, хто, перебуваючи в галасливих компаніях і веселощах, думав про тебе в ту саму мить, коли ти був один, відкинутий і гнаний?.. багато тих, хто готовий звести разом із тобою фундамент нового світогляду твого єства на понівечених руїнах попереднього?.. ймовірно, що ні… а все чому?.. хіба не тому, що кровна рідність — це рідність випадкова?.. справжня рідність приходить у випробуванні болем, самотністю, мовчанням, тоді як кровні родичі часто не лише самі зраджують, а й бажають твоєї загибелі… вони не варті твоєї уваги і твоєї жалості — не відчувай до них нічого, а просто відпусти їх: у них немає і ніколи не було рідності з тобою, це цілковито чужі тобі люди — хай у вас схожі риси обличчя, однакова кров, але він обрав зручність, вигоду і брехню, зневажаючи не твою з ним пам’ять, а життя всіх, хто були до і стали підмурком існування вашого роду… відпусти рідних тілом, якщо вони чужі тобі духом, як би тяжко це не було!.. родина… хіба це не перший інститут, де людина стикається з людським суспільством, хай і мініатюрним і обмеженим у своїх проявах?.. хіба не в родині ти вперше зіштовхуєшся з таємницею в людях, із чимось незрозумілим і незбагненним, із чимось незручним, незамінним і неповторним?.. хіба не в родині ти вперше пізнаєш, що є істина і маски, удавання й чесність?.. мої слова — не філіпіка, не маніфест і вже точно не заклик до любові, до надмірної участі й вічного спасіння… ні!.. я лише стверджую, що справжня родина не зобов’язана брати активну участь у твоєму житті, але зобов’язана бути поруч, не зобов’язана вічно тебе рятувати, але зобов’язана не відвертатися у важкі хвилини… ніколи не чекай від родини, пов’язаної з тобою кров’ю, захисту — не ідеалізуй її… але водночас ніколи не зраджуй, залишайся вірним передусім собі, не стаючи жорстоким до цього світу й не втрачаючи здатності любити — виживай, але ні на кого не сподівайся, а коли тебе зраджують, ненавидять і бажають смерті… ніколи не мсти!.. залиш захист себе й відновлення справедливості на те місце, що йому визначив Всевишній — змирися, але не ставай таким, як вони… родина… не шукай серед кровних родичів розради — це лише точка, з якої ти вийшов, а більшості з них, не всім, безперечно, ти не потрібен із твоїми високими цілями та ідеалами… рідність… той, хто залишається з тобою, коли всі пішли, коли тебе огортає морок і немає світла, коли всі тебе зрадили, сам не зраджує — ось хто насправді пов’язаний із тобою узами рідності!.. багато таких у твоєму оточенні, особливо з тих, хто пов’язані з тобою кровно?.. що вже й казати про літературу… будучи пов’язаний із її єством кровними узами, насправді я, Жермен де Сен-Пре, є для неї чужим — не я зрадив літературу, а вона мене, не я відмовився від неї, а вона вигнала мене… і все чому?.. можливо, через форму?.. ні, нині вона стала вкрай чутливою до викривальної мови — сьогодні вона зневажає масштаб, глибину, біль і мовчання, надаючи перевагу дешевому, легко збуджуваному, поверхневому почуттю: нині всюди сяє світло ліхтарних стовпів, але немає жодного справжнього світла — світла сонця… поглянь же на сучасну літературу!.. поглянь же на тих, хто прийшли поласувати нею?.. що ти бачиш?.. сотні офіціантів приносять на витончених, експериментальних, канонічних та інших підносах унікальні страви, відчинивши кришку яких ти бачиш порожнечу, але саме цю порожнечу й замовляють люди, саме її вони й прагнуть споживати — і не тому ці страви порожні, що весь сенс розлився дорогою, якою йшов офіціант, а тому, що такими вони були створені з самого початку, такими вони й задумувались… усе лише заради критики й критиків, аби врахувати думку когось, хто у своєму житті не створив жодного гідного рядка, аби лише бути зрозумілим і прийнятим, аби аудиторія дала зворотний зв’язок — просто на ваших очах зараз відбувається процес остаточного знищення, розкладу літератури і… я тому свідок, спроможний бачити: хоча навіщо це все?.. мої слова радше були б почуті вже давно померлими, ніж живими, але й це… секунда!