РОЗДІЛ 43.

Секунда! Сьогодні я прокинувся серед меж м’якого покриву весняної квітневої трави — один, як і маю бути в цьому світі, як і покликаний у ньому бути: вдихнувши надзвичайно солодкий аромат воскресаючого життя, я на секунду замислився над тим, наскільки ж усе у Всесвіті досконале — варто лише вміти прозирати й бачити… ось, притуливши свій погляд до єства цієї духмяної трави, я розрізнив на її плоті, наче бліх, незліченну кількість маленьких, ледь помітних порошинок… точок, що характеризують Всесвіт, описують його й замикають — невже ці слова є забаганкою весняного грайливого руху, потоку натхнення?.. незліченна кількість таємниць, наче зорі на пасовищі Всесвіту, усівають цю, незначущу для людини, сукупність атомів трави — я не милуюся ними, не оспівую їх і не бачу в них образів: вони для мене не випадкові, їхні завдання глобальні, бо вони, як і я, є частиною метафізичного коду Всесвіту — усе, що було і що буде, все, що ти шукаєш і не знаходиш… усе це міститься тут, на тонкому листі щойно воскреслої рослини… вслухаючись у мовчання цих порошинок, я усвідомлюю, що таке призначення у нашому світі — бути, незалежно від форми, способу, моделі!.. не прагни відірватися від природи, не відділяй себе від неї — прокинувшись уранці на лузі, я усвідомив, що віддавався сну аж ніяк не на траві, але в самій ній: я відчув себе частиною цієї трави, ніби сама природа воскресила мене разом із нею, видихнула зі своїх невимовно всевладних легень — природа жива, вона дихає, а отже живу й дихаю сьогодні я!.. хіба цього не досить, щоби просто зараз відчути щастя, насолоджуючись кожною секундою свого існування?.. можливо, завтра віднесе ці порошинки, можливо, цю траву завтра з’їсть заєць, можливо, завтра її витопче людина — але хіба ж не існує вона сьогодні на цьому місці перед моїми очима, і хіба ж сьогодні її видіння й аромат не дарують мені насолоди?.. хіба ж не залишуся завтра я, свідок побаченого, здатний передати цю вроду, описати й донести іншим?.. споглядаючи цю вроду, тим самим я довів самому собі, що був у цьому світі, бо я побачив і відчув її!.. світанок!.. секунда!.. але ж який він прекрасний!.. невдовзі на зміну йому прийде день, а потому — захід: так і з життям кожної людини, кожної цивілізації й кожної держави… світанок!.. секунда, що повернула мою свідомість у реальність — повернення з безформного у форму, з легкості в тягар, із насолоди до випробувань… але… якщо я прокинувся, знову, ще раз, хіба ж не маю ще бути серед меж цього світу?.. зі світанком усе в мені має знову налаштуватися на буття у формі, пригадати все колишнє, повернутись до свого несправжнього… я… світанок… а втім, колись я вже його не побачу — тоді, коли виконаю своє призначення в цій формі й більше вже не буду потрібен йому: якщо я бачу світанок, отже зроблено ще замало, недостатньо — я маю продовжувати нести свій тягар і свій хрест далі… світанок… він приніс фізичне просвітлення, але чи змінився від того світ?.. він залишився тим самим — ті ж самі люди, споруди, помилки, радощі й зради… але все одно я маю пробуджуватись, пробуджуватись фізично, відкривати очі й… що найважливіше, надалі не зраджувати самого себе!.. світанок повільно гине, старіє, йому на зміну приходить день — поле битви, поле боротьби, поле боїв: простір, де ти безперервно перевіряєшся на істинність, де твоє внутрішнє постійно вступає в двобій з об’єктивністю… порожнеча, брехня, шум, марнота — і все це ти мусиш пройти впродовж дня, залишившись самим собою, не втративши себе й не зрадивши собі… пусті слова, незліченна кількість новин, хаос поверхневих пристрастей — не стань тим, ким тебе прагне зробити все це, свідомо чи несвідомо: не розчинись у цьому шумі, не стань як усі, не будь схожим на них… хай навіть це буде важко, незручно, виснажливо і навіть із повторюваними випробуваннями… не зрадь себе в кожному дні, в місці, де так легко стати саме таким, як усі, не продай себе, хай у цій боротьбі не буде жодного свідка, жодного глядача, хай вона не принесе ні слави, ні визнання, хай по її завершенню ти не станеш героєм ні для кого, окрім самого себе… і далі, під час заходу, усе відкриється таким, яким воно є — передусім для тебе, бо за підсумком усього, споглядаючи захід, ти споглядатимеш у дзеркало — хто ти є?.. ким ти став?.. чи зрадив ти самого себе?.. і цьому відображенню, цьому дзеркалу неможливо збрехати — світло ранку й дня відходить і лиш правда, нічим не прикрита, нагота, неосвітлювана істина залишається в пітьмі: навіщо ти прожив цей день — ким ти у ньому був?.. так само, як ці стадії щоденно проходить природа, з певною періодичністю проходять їх і людина, і цивілізація, і держава… що є для людини світанок?.. чи не мить, коли вона усвідомлює своє призначення, секунда, коли вона прокидається?.. світанок приходить не з народженням людини, бо від самого народження нам іще невідоме наше призначення, хай воно й достеменно знане Всесвіту, але в мить усвідомленості… день же — це місце й відрізок, де людина, усвідомивши своє призначення, реалізує його, втілює в життя — в цю мить у ній найбільше світла й життя… захід же — зустріч із самим собою в абсолютній тиші та самотності, де ти звітуєш перед собою про зроблене й незроблене — про сказане й там, де мовчав… що ж є, у свою чергу, світанком, днем і заходом цивілізацій?.. світанок кожної цивілізації — це секунда пробудження її духу, що передусім виявляється в її культурі — саме вона визначає, що таке цивілізація й куди вона прагне прямувати: це мить, коли сукупність людей об’єднуються не просто, щоб разом вижити, але щоб разом віднайти світло істини, зовсім не усвідомлюючи при цьому, чи витримає його їхнє око і їхній дух… днем кожної цивілізації є її велич, кульмінація, так звана зрілість — секунда, коли науки, культура, системи суспільства й політики перебувають у стані тріумфу: це секунда, коли кожна цивілізація розуміє, навіщо вона створена напередодні забуття цього… захід… о великий Шпенглере!.. ніхто краще за тебе не знає, що таке захід цивілізацій — це мить, коли вони втрачають дух, коли віра перетворюється на ритуальні обряди, культура — на досконалість форми, пам’ять — на рудимент, прикрасу, історія — на міф, щось, що ніби не існує, а людина… на щось, що не має тіні… сумління, провини, відповідальності… і немає іншого шляху в цивілізацій, бо їхній шлях — замкнений, вічний уроборос: єдине, на що здатна цивілізація — пройти всі ці етапи з гідністю, як це зробив Рим… так само, як і людина й цивілізація, і кожна держава: її світанок починається не тоді, коли вона вперше набуває прапора, закону, армії та державної системи, але тоді, коли вона de facto, а не de jure, захищає й охороняє передусім природні права людини — це та мить, коли вона відмовляється бути левіафаном, чудовиськом, але прагне бути волею народу і силою більшості… в період свого світанку вона природна, наче дитина — не соромиться свого минулого, усвідомлює свою крихкість і її ще лякає певна відповідальність… вона не прагне жити заради контролю та порядку… і в цьому вона, варто визнати, істинна!.. далі день — секунда на порозі її падіння: мить, коли форма стає важливішою за суть, як і в дні цивілізації… в цей відрізок часу кожна держава розквітає матеріально, але пропорційно втрачає духовно й метафізично: її думка стає єдиною істиною, її пам’ять стає не пам’яттю народу, хай вона й безперервно говорить від його імені — все, що заважає контролю й управлінню, все людське, стає в цей час не зовсім зручним, хай цей відрізок і дарує людям найбільше комфорту… вона починає брехати, щоб зберегти себе… далі захід — розкладання, абсолютне, зсередини: народ у ній відчуває себе чимось неживим і ефемерним, а влада, промовляючи від імені народу, повністю ототожнює себе з ним — у цю секунду держава не чує народу, його болю, вона говорить гаслами — хай вони тимчасово й технічно ефективні… захід кожної держави — це не втрата влади, контролю, кордонів, але втрата в ній правди й справедливості: мить, коли в ній не панує порядок, а лише всіляко імітується — секунда, коли вона більше не потребує людину, народ… коли їй не соромно за створені й породжені нею смерті, коли вона перестає боятися відповідальності за свої дії й бездіяльність…