РОЗДІЛ 42.

Секунда! Наші рідні пенати, наша батьківщина, край, де ми народилися! Що таке батьківщина, місце, де ти народжений? Священний і сакральний простір, що не має меж, бо він значно більший, аніж окреслювана людською формою територія – місце, де мимоволі з’єднуються твоє минуле, теперішнє і майбутнє, навіть якщо воно жодним чином не пов’язане з твоїм нинішнім перебуванням: наша батьківщина — це наша пам’ять і пам’ять наших предків, наша кров і їхня кров, наш біль і їхній біль, наша доля і їхня доля, навіть коли ти перебуваєш у вигнанні — це не щось формально визначене, але й не щось ілюзорне… це те, що, на відміну від владців і правителів на тій території, не здатне зрадити тебе — зраджують держави й уряди, але батьківщина ніколи не зрадить тебе, бо вона значно більше, ніж конкретні люди: вона є подихом предків, що живий і буде жити в наших нащадках, як би хтось не прагнув зворотного – історію твого роду можуть переписати, силоміць чи добровільно, але її неможливо змінити… батьківщина ніколи не зраджує своїх синів – лише люди можуть зрадити її, заразити тяжкими хворобами й усяко руйнувати… попри те, що її безперервно зраджують ті, кого сам Всевишній послав її поліпшувати, попри те, що її всіляко терзають і ґвалтують, через що вона інколи стає жорстокою і суворою, її неможливо не любити, їй неможливо не співпереживати, бо в ній — ми самі… згадай запах трави у своєму дитинстві, згадай аромат плодів у саду, згадай сумний погляд старого на лавці, згадай ніжну трель птахів і снігові вбрання землі: ось що таке батьківщина — не назва, не люди, не імена визначають це все, хоч би вони як намагалися ототожнити себе з цілими державами й усією батьківщиною… не змінити природи тим, у тому числі й метафізичної, хто володарює… що таке батьківщина?.. закони?.. уряди?.. режими?.. чи, може, представники влади?.. це… це щось сакральне і священне, це наш хрест, який ми повинні нести не з обов’язку чи покликання, а тому що ми народилися з ним… і так — усі… ось що істинно єднає – батьківщина!.. і це єднання проявляється не в тому, щоби крокувати в ногу чи робити однакові дії, а в любові до одного й того самого, в пам’яті про одне й те саме, в спільній долі всіх громадян: єдність народу – це не щось формально закріплене, виражене у волі закону чи якогось іншого нормативного акта, а те, що пов’язує кожного громадянина з іншим невидимою ниткою, яку ніщо не здатне розірвати… якщо така нитка ще має подих – отже, ще має подих і весь народ… єдність!.. воно виявляється насамперед у тому, коли різні люди, з особливостями і відмінностями в тих чи інших аспектах, ідуть в одному напрямку, коли ті, що дискутують і сперечаються, не зраджують і не ворогують, попри розбіжність думок — такого не створить жоден закон: жоден закон, коли хтось каже «я», не може змусити людину думати про «ми»… єдність виявляється не в повторенні слів, не в гучності слів, не в тому, що вони звучать хором, а в тому… коли той, хто переживає біль і втрату, дивлячись на свого співгромадянина, що переживає схоже, з переконанням каже – «я тебе не залишу!»… ось що є справжнє єднання!.. воно не зводиться на вигоді, матеріальному, користі, бо це вкрай ненадійний фундамент – єдність зводиться на тому… коли твоя батьківщина і батьківщина твоїх співгромадян стає не власністю, не джерелом багатства, а долею, життям задля її процвітання… єдність!.. це тоді, коли твій співгромадянин – твій брат по хресту, а не просто співмешканець… той, хто разом з тобою є спадщиною батьківщини… спадщина батьківщини!.. що це?.. пам’ятники?.. архітектура?.. може, майно?.. традиції й закони?.. ні, її спадщина — зв’язок між минулим і теперішнім, між живими й померлими, між тим, що існувало, і тим, що є зараз!.. що є наша спадщина?.. дати?.. події?.. перемоги?.. ні!.. наша спадщина — у мовчазній праці селянина й робітника заводу, в сльозах чоловіків і жінок — сльозах радості й болю, в крові тих, кого забули, хоч вони й віддали життя за майбутнє, у межах якого їм ніколи не судилося бути, у всіх тих голосах, що говорили і мовчали раніше… наша спадщина — це не наші досягнення, а наш досвід і знання: це пам’ять про помилки, які ніколи не слід повторювати – це наш біль, успішне подолання якого іноді може пробуджувати гордість… з’явившись у цей світ, ми не обираємо спадщину своєї батьківщини, але автоматично стаємо її носіями – у тобі є те, що звучало багато років тому, звучало по-своєму, але тепер воно в тобі і ти — його вираження… і кожен з нас, кожен син і кожна дитина нашої батьківщини безупинно продовжують її спадщину, в тій чи іншій формі, тими чи іншими діями або ж бездіяльністю – навіть мовчання є формою вияву власної волі, яка також характеризує її свободу… Секунда!.. усього лише кілька думок, що жодним чином не претендують на істину – цілком можливо, що комусь вони нагадають попередні роздуми, десь їм суперечитимуть, а десь узагалі здадуться безумством: але ж у цьому світі кожна секунда нагадує іншу, водночас залишаючись максимально передбачуваною для попередньої, хоч вона й була її підмурком? Секунда! Як і ці мої думки, вона є лише маленькою частинкою великого одкровення, в мить даруючи прозріння і… нестримно зникаючи! Секунда! Це погляд людини перед смертю – погляд мертвого чи живого: погляд світла чи темряви? Життя цього погляду коротке, та він містить у собі цілу вічність… це спалах – він раптово з’являється й так само раптово згасає: ось що таке розділи цього збірника – збірника «Ексиконта»!.. подивися ж у себе!.. згадай, як у тобі народжується думка і відчуття – це неможливо осягнути, правда?.. а знаєш чому?.. бо думка і відчуття не народжуються в нас, а нападають, вони приходять, не питаючи ні в кого, розриваючи пута і межі – так і секунда… тобі залишається лише прийняти цю секунду і насолодитися нею, бо тобі більше ніколи не повернутися в ту саму мить і в ту саму секунду – так і думка, так і почуття… вони згорять миттєво, як секунда, нічого тобі не залишивши й нічого не пояснивши… секунда!.. у ній є все!.. минуле, теперішнє, майбутнє, історія, любов, ненависть, зради – не маючи свого продовження, цей удар струмом здатен змінити все: як і думка, як і почуття… їй вже ніколи не бути тією ж, якою вона була саме в ту секунду… секунда!.. це пульс часу… удар людського серця – він неповторний, він мусить трапитися… так і я… Жермен де Сен-Пре… секунда, удар серця історії й цього світу… один із мільярдів тих, що є, були й будуть. Будучи чимось схожим на щось попереднє, маючи в собі пам’ять, я все ж є чимось іншим – мої слова не переконують нікого ні в чому, нікому нічого не доводять, не кричать і не вмовляють: вони просто існують, як секунда, яку ніхто ніколи й не помітить, але вона є – а ця секунда містить у собі цілу вічність!.. секунда між епохами – їхній розлом: ось що таке моя творчість – не минуле, не теперішнє і не майбутнє… слова моєї мови містять у собі минулі, теперішні й майбутні відтінки – якої доби я письменник, якої доби я секунда: минулого, теперішнього чи майбутнього?.. що це за секунда!.. не та, коли світ завмирає, щоб із цікавістю дізнатися, чим завершиться історія, вирізана з меж самого часу, мов іскра?.. не та хіба секунда, яка залишає читача наодинці зі своїми думками й почуттями, переносячи його в інші епохи?.. Жермен де Сен-Пре!.. один із героїв власних творів – той, хто живе в них, хто дихає в них, хто в кожному з них невидимий глядач і споглядач… і будучи глядачем, споглядачем усіх цих сцен, я їх занотовую – ось яке замкнене коло, уроборос… Жермен де Сен-Пре… той, хто виразив і явив літературі голос мертвих, забутих, відкинутих, гнаних і нечутних – той, хто є вічністю, що міститься в одній секунді!