РОЗДІЛ 41.

Секунда! Наше теперішнє… сучасність! Поглянь же на наш світ просто зараз — що ти бачиш у ньому?.. які почуття відчуваєш до нього?.. безжальність?.. жаль?.. перебуваючи всередині організму цивілізації, що вмирає, моя сутність визріває в ньому поступове, крок за кроком, увічнення порожнечі її перемоги над глибиною і змістом: нині — це час перед досягненням усього матеріального і абсолютною поразкою сутності — просто зараз, саме в цю секунду, марнославство людства зростає зі швидкістю, що перевищує швидкість розширення Всесвіту, і… і воно грає в унікальну гру, нібито йому не потрібно нічого духовного й метафізичного, бо воно досягає успіху в трансформації матерії… я також, як і всі інші, існую нині у теперішньому — «ідеальне» минуле, «краще» минуле… все це лише ілюзія, нібито раніше було краще, ніж тепер, але… існуючи в теперішньому… я все одно не з цього світу — саме тому я не дозволяю сучасності поглинути мій літературний стиль, мій талант і мій спосіб висловлення думки: моя сутність не бажає брати жодної участі в зраді літератури і в зраді людини самому собі — бути істинним, справжнім, не на догоду часу й епосі… озирнись навколо!.. усе в цьому світі майже перетворилось на гру: ті грають у кохання, ті — у віру, проказуючи слова молитви, ті — у знання, сперечаючись про дати подій — хто з них справжній?.. аж надто смішно!.. а втім, вони й самі не вірять у ті ролі, що грають, адже постійно, безперервно шукають власне призначення в цьому світі… і я також частина цього театрального видовища, хай я й не граю в ньому жодної ролі, безмовно перебуваючи на одному місці, але я разом із усіма на сцені… сцені теперішнього часу, сучасності!.. та… навіщо мої слова і мова на цій сцені, якщо я все ж таки забажаю порушити власне мовчання?.. це звук, кинутий у безодню порожнечі — чий слух він здатен досягти, якщо всюди моя сутність визріває лише порожнечу: чи не тому, що вона також порожня сама по собі?.. і, будучи людиною сучасності, я нічим не відрізняюсь від інших… куди йде ця людина?.. звідки вона прийшла?.. навіщо їй іти?.. ця людина втомилася, вона відірвалася від своїх коренів, від глибини, й усе ж… у надрах цієї порожнечі я досі визріваю ледь відчутне якесь тепло надії — або ж, можливо, це лише міраж?.. поглянь же на людину сучасності?.. сотні тисяч виборів марок, брендів, людей оточують її, але вона не здатна обрати саму себе!.. нудно і довго розмірковуючи про почуття, їхні грані, вона боїться насправді їх пережити — красиві слова, оболонка, що приховує лише порожнечу… тисячі технологій, життя полегшене до максимуму, але, залишившись наодинці, в абсолютній тиші, вона божеволіє… вона говорить розумними словами, та ці максими настільки заїжджені й нудотно ідеальні, що в них немає змісту, бо немає духу й душі… і я… як дитя епохи, частково такий самий — іноді мене жахає глибина думок і почуттів, іноді я не бажаю любити й бути коханим, бо це вразливо, бо це відповідальність, іноді я боюся тиші й істини… у них так металево й безжально звучить голос совісті!.. ми, сучасні люди, люди теперішнього, самі стали архітекторами власної клітки, безперервно тікаючи від самих себе… любов ми обміняли на симпатію та красу тіла, а сенс — на все те, що приносить користь і матеріальні блага… перманентно існуючи серед меж нічим і ніяк не приборканого шуму, нам страшно почути голос власної сутності, що може виявитися лише у самотності… стрічка новин, робота, розваги, комфорт, соціальні мережі — навіщо все це?.. чи не для того лише, щоби не пізнати себе, не зануритися в глибини та безодні своєї душі, не радіти й не захоплюватися, не сумувати й не відчувати тугу… там можна побачити страшне, те, від чого ми практично повністю відійшли… поглянь же на себе й на цей світ!.. навіщо ти тут?.. хіба не для того, щоб нести світло і сенс?.. навіщо ти народився?.. Невже, щоб просто зникнути, зійти в небуття?.. вийди свідомістю з клітки матеріального, з кайданів, із в’язниці плоті — згадай, навіщо ти живеш, згадай втрачений під пилом життєдіяльності цивілізації й об’єктивного світу сенс… запали свічку у своєму внутрішньому храмі, хай вона горить лише для тебе й ні для кого більшого!.. так ти зможеш усвідомити, що таке життя і дух тоді, коли все довкола — декорації… сучасність!.. я не прагну вступати в полеміку з її інтелектом і знанням — мені це ні до чого: я прагну писати так, як сурмить у мені людина, хай це й не звучить по-сучасному, не на догоду епосі — будучи найбезпосереднішою частиною сучасної літератури, я не її частина і не від неї… мій читач — не споживач, мої книги — не тренд, не слова, які хочуть чути… література!.. дивлячись нині на неї, я душевно ридаю — їй скували свободу вуст і змусили її, в ім’я маркетингу, мовчати: сьогодні вона боїться Бога, боїться складності, боїться справжніх почуттів і емоцій, боїться таємниці й глибини… я чужий для неї — це моя доля і моє існування… не підозрюючи, що нині в її межах творить людина поза часовими рамками й епохами, сучасна література дивиться на мене як на кістку мамонта або ж динозавра: відгомін колись древніх, давно забутих, але все ж таки сущих тварин… однак же, вони не зараховують мене до того виду кісток, який слід зберігати в музеях, а класифікують до тих, яких треба згодувати ланцюговим псам… будучи метафізично просвітленим і посвяченим, духовно більшим, аніж вони, моя сутність відчуває радість — я перешкода сучасній літературі, я її аномалія… я голос людини, а його неможливо перетворити на алгоритм, змінити, продати чи перекласти — це вкрай незручно… їй не подобається те, що люди прагнуть іще говорити — література сьогодні перетворилась на сферу обслуговування… поглянь же навколо!.. жалюгідний ярмарок, де бездумно продається все те, що раніше вважалося для людства святим — думки, почуття, ідеї, любов… література сучасності — нестримна вечірка неформалів на руїнах колись величних споруд, на руїнах Римського форуму, на руїнах замків Британії: вони радіють, веселяться, танцюють на фундаменті колишньої величі, на кістках безупинно згниваючої цивілізації — від колись величного багаття лишився тільки попіл, холодний і такий, що не запалюється… Сучасна література відмовилась від мене — вона ненавидить усіх, хто говорить і думає, відчуває по-справжньому: навіщо я їй — людина-дзеркало, що викриває її вади й недоліки в ім’я її ж порятунку, а не на догоду презирству й не заради глузування… але завдяки їй, такій, я й з’явився — таким, яким і мав бути, саме тоді, коли це було найбільш необхідно… билинка здатна прорости крізь асфальт лише у місці тріщини, і ця метафізична тріщина відбулася — без неї моя поява не була б можлива… я нерв літератури — а що стається із зубом, коли відсутній нерв? Правильно, він руйнується… Жермен де Сен-Пре… той, хто говорить і пише не заради продажу, купівлі, вподобайки чи коментаря, а тому, що це вже давно було передбачене — тому, що він не може цього не робити, бо цього бажає Всевишній… сучасна література занедужала, і її діагнозом виявився я — простір між фізичним і метафізичним, між формою і вічністю, між криком і мовчанням… їй немає для мене місця, а тому моя доля — існувати в цій тріщині, на краю світла й тіні — понад усе література боїться того, чого не здатна визначити… не з огляду на своє невігластво, а тому, що вона ще не бачила нічого подібного… вона боїться, коли їй нагадують, що вона справжня, і в цьому, слід визнати, вона суттєво подібна до людини… вона боїться, коли їй нагадують, що вона — не товар, що вона має містити в собі життя й породжувати життя, а не бездушних, хай і ідеально красивих, манекенів — вона боїться говорити про дух, шалено прославляючи матерію…