РОЗДІЛ 40.

Секунда! Наше майбутнє! Наші нащадки і наша цивілізація! Якими вони будуть? Можливо, цілком пронизаними мороком? Чи світлом? Усі відповіді на ці питання містяться в нашому теперішньому — саме воно є фундаментом для майбутнього щастя і трагедій, болю і радості, розчарувань і поступу… Майбутнє… воно вже в нас, у кожній секунді нашого життя — минулого і теперішнього… воно у безперервній боротьбі сил технологій і сил метафізичних, сил духу: технології — це світ матерії, тлін і проминаюче, метафізичне, дух — це вічність! Поглянь зараз на наше минуле — а воно ж для когось у нашому світі було майбутнім: що ти бачиш у ньому, серед його меж?.. чи не забуття?.. те саме чекає і теперішнє, і майбутнє! У теперішньому ми забули про те, що колись для когось було істиною, Богом, щастям, любов’ю, болем, розчаруванням… так буде і після нас: те майбутнє, що чекає людство, наших нащадків — це не їхні і не наші досягнення, перемоги, прояви розуму і твердої волі, а все це… наша провина, провина у зневазі до метафізичного і духовного… яка різниця, що вони зроблять із цим світом, якщо в них не буде нічого людського — який тоді сенс у його існуванні?.. у війнах, конфліктах, революціях і повстаннях?.. вони житимуть у тому ж світі, з його досконалою природою, але вже без вогню всередині себе: багато їм буде доступно і пояснено, але навіщо все це?.. говорячи вустами слова, ті не будуть містити більше священних і сакральних змістів… цілком ймовірно… торкаючись тілом одне одного, вони не знатимуть, що таке любов… будучи приреченими на світле теперішнє, вони не матимуть мети, і це не може не викликати сліз у мені… маючи унікальні за своїми характеристиками технології, метафізично вони будуть нещасні: Всевишній для них не буде тим самим, чим Він є для нас — вони створять і пояснять своїх власних нових богів… а про Бога нашого вони думатимуть так само, як ми про богів римлян: ця тема буде предметом риторики, основою для створення контенту, хаотичним шумом — вони не побачать істинних нас, як ми колись не побачили істинних римлян і інших, хто зник у Леті історії… подібно до того, як ми стали розплатою за падіння моралі для жителів минулого, так і наші нащадки стануть нею для нас, однак нам це, на превелике щастя, не дано буде побачити… цивілізація повільно рухається в бік позбавлення сенсу — її ніхто не знищить ззовні: вона розпадеться зсередини, в мить, коли питання матерії стануть єдиними, що існують, а питання метафізичні вже ніколи не виникатимуть у людині… вилікувавши всі хвороби, максимально спростивши своє життя, людство спершу розучиться відчувати, а потім — переживати: хіба не вигляд хворого викликає в нас жалість, а не вигляд жебрака спонукає нас до доброти і доброго вчинку? Цей світ, світ майбутнього, володітиме всім, усім зовнішнім, маючи всередині порожнечу — навіщо йому духовність і людяність, якщо людина може жити вічно, у комфорті й достатку, у суспільстві без зла?.. не краще майбутнє чекає і літературу — майбутнє, що настало вже просто зараз: поглянь же на сучасну літературу — нею керують алгоритми, поради як писати книги, моделі й способи їх написання, але де в ній справжні людські почуття й думки?.. вона — це маркетинг, контент, товар, що втішає і розважає, але не пробуджує… я, останній чуттєвий коханець літератури, Жермен де Сен-Пре, відмовляюся зраджувати її заради сучасного читача — зраджувати, щоби сподобатися йому, бути йому зручним і потрібним: моя творчість — це лебедина пісня літератури, останнє слово біля її труни, після чого кришка закриється і ви не побачите її більше ніколи — такою, якою вона дихала, палала, мислила і відчувала… ні, вона не помре — але вона й не житиме: наче бездиханна іграшка, мов фотографія, мов статуетка на полиці — майбутній цивілізації більше не буде потрібна вона саме живою, бо в самій цивілізації більше не буде життя духу… майбутнє!.. держави й уряди в ньому не будуть керовані людьми, а тому книги Макіавеллі і 36 стратагем більше не будуть потрібні правителям — це будуть бездушні залізні механізми закону, де не буде почуттів і емоцій, пощади і нагород: їх головною метою буде порядок і передбачуваність — слід визнати, що вони, хоч їхні дії й спрямовані на знищення духу, а також свідчать про нього, будуть як ніколи близькі до істинного втілення в життя свого призначення, того, заради чого вони й створюються: втілюючи бажання більшості, мас, у них не буде місця совісті, сорому і провині — майбутні держави, цілком імовірно, не будуть деспотичними, вони, гадаю, будуть зручними й гнучкими в межах чітко окреслених законів, тим самим непомітно, невидимо контролюючи і спрямовуючи вектор розвитку мас, наче люди й справді досягли свободи і володіють нею, хоч ця свобода і скута змістом та сутністю великого паркану… ніби кози й барани, що можуть вільно гуляти, ніжитися і пастися в межах створеної кимось огорожі… уряди й держави не будуть утопічними, як їх описували Орвелл і Гакслі, але вони будуть надзвичайно гнучкими й пластичними, що набагато гірше за будь-яку утопію — це час панування спокою, але в цьому спокої не буде душі: людина забуде про муки назавжди, про війни і революції, повсякденність заколисує її своєю зручністю — так зітреться раз і назавжди все духовне і метафізичне, зберігаючи при цьому свої зовнішні, тлінні форми… поглянь же на світ… коли в ньому панує тиранія і злочинні режими — усе це легко повалити і знищити під різного роду приводами, але коли влада гнучка і зручна, яка створює ілюзію турботи, її знищити неможливо… влада майбутнього — це не утопія, не диявол і не цифри, а усмішка, у якій ховається порожнеча!.. але… як би того не бажала влада, їй ніколи не заглушити голосу мовчання, істини і тиші… навіщо майбутньому світові правда і дух, якщо в ньому буде матеріальне забезпечення і спокій? Держави — механізми і люди без душі — ось, що я бачу в світі майбутнього… людина, що володіє всім, але позбавлена сенсу — ось, хто буде дихати у цьому світі у цій формі після нас… усе вміючи й знаючи, вона не буде здатна на почуття… вільна матеріально, вона стане в’язнем гнучкої і зручної системи… будучи надзвичайно розумною, вона не буде потрібна нікому, навіть самій собі — функціонуючи як людина, харчуючись, продовжуючи рід і працюючи, вона більше не буде істинною людиною… бути самотньою для неї більше не буде проходженням трагічного шляху, метафізичного просвітлення, а стане чимось повсякденним і нормальним: мої слова до неї… я не зневажаю її і не відрікаюся від неї — можливо, вони пробудять у ній те, що зупинить безперервний рух цивілізаційного прогресу, прогресу матерії і технологій… одне питання, лише одне питання, яке пробудять у ній ці рядки, зможе, можливо, стати променем надії і спасіння… я не той, хто має змінювати її, прагнути до її просвітлення, але я той, хто жадає, щоби в ній був дух, щоби вона була справжньою і щирою… вона… уособлення цивілізації, яка заради спокою відмовилася від душі!.. але я вірю в те, що вона не буде втрачена для відродження… і можливо саме мої рядки покажуть їй те, що ми також були живі, що ми відчували, що ми були людьми… навіть тоді, коли проти був увесь світ, влада, уряди і всі держави — ми кохали і ненавиділи, ми говорили тоді, коли це було заборонено і незаконно!.. я не претендую на істину у своїй творчості, я не її посланець і не пророк, але я, Жермен де Сен-Пре… один із людей, представник цієї форми, що містить у собі метафізичне! Ненавидьте мене, віддавайте забуттю, зневажайте — навіщо це каменю при тосканській дорозі або порошинці на листі дерева в Амазонії?.. самі того не підозрюючи, у мить, коли ви не будете читати мене, ви відчуватимете мене… я не пишу для мас і натовпу, але мій голос для одного — для того, хто бачить і чує, у кому ще є надія і хто зрозуміє, що існували думки і почуття древніші, ніж він сам… для того, хто не злякається діалогу зі мною крізь час і простори, крізь зорі, атоми і… секунди!