РОЗДІЛ 37.

Секунда! Моє свідоме "я" і мої думки! Що вони таке? Провівши чимало часу у володіннях самотності, я замислився над тим, що саме породжує в мені в ці секунди ті самі думки: гормони чи хімічні й фізичні процеси всередині мене? Моє єство почало помічати, як сприйняття реальності, визначення важливості тих чи інших думок, їх цінності цілковито пов’язані з емоціями, які, своєю чергою, виникають із найзвичніших побутових подій: у ті миті, коли мене любили і любив я, коли я перебував у компанії друзів і мені було весело, я відчував невимовне почуття комфорту, осмисленість у кожному атомі буття і духовність у кожній секунді прожитого життя – натомість, коли я зазнавав емоційних ударів і потрясінь із негативним забарвленням, був відкинутий, зраджений і гнаний, у мені виникали думки і відчуття безглуздя життя – не лише власного, а й людського загалом, я переживав гострі межі песимізму й тривоги… Свідомість! Я вже давно збагнув, наскільки вона мізерна! Тільки подумати!.. наша оцінка дійсності може змінитися всього за секунду, і вона залежить від нічим не примітних, буденних явищ і ефемерних вражень… що є в нашому світі такі поняття, як оптимізм, песимізм, сенс і безглуздя – чи не те, що ми самі вигадали і що змінюється згідно з нашим сприйняттям реальності?.. кожен із нас, незалежно від обставин, у ту ж мить має можливість і здатність зробити себе щасливим і задоволеним – у цьому світі важливе лише одне: йти за совістю, прагнути власного й загального щастя – все інше є напускним і минущим… Самотність! Море! Іноді моє єство уявляє, що воно посеред морської стихії, за тисячі, сотні кілометрів від берега, де немає людини й людського суспільства – в ці хвилини, стоячи біля стерна шхуни, схожої на ту, на якій мандрував заквашений Вовк Ларсен з твору Джека Лондона «Морський вовк», я вдивляюсь у безмежність дали й міркую повільно, логічно із самим собою… нескінченна водна гладь – одна й та сама картина навколо днями, місяцями, роками: змінюється лише колір заходів і світанків, їх відтінки й тони… іноді я вдивлявся в небо – воно було геть усіяне зорями, подеколи настільки щільно, що між ними не залишалося жодної темної плямки… зорі скрізь різні, і глибина в них теж – я уявляв себе на вершинах гір, у лісах, серед стародавніх і сучасних міст, та такої глибини, як в океані, не було ніде… там, серед океану, розум і душа працюють у багато разів швидше, активніше – вони живіше сприймають і обробляють плин інформацій найрізноманітнішого роду… одягнений у дешевий і грубий одяг, я іноді вивчав своє тіло, та не міг побачити свого обличчя – часом я не бажав нічого сильніше, ніж знайти дзеркало, щоб зазирнути в його глибини, в його суть і побачити себе самого: і ось, знайшовши його на шхуні, я подивився в нього і побачив себе – повільно вивчав своє обличчя, руки, ноги, плоть… це був я!.. невже це справді я, Жермен де Сен-Пре, перебуваю тут?.. зношу на собі важкий тягар, стрімко видираюсь по канатах і приділяю час і знання вітрилам?.. так, це був я!.. такий самий – з плоті й крові, і… водночас… інший… усе це – мої думки, відчуття, бачення – вкрай дивне, але водночас самобутнє, унікальне – воно є в кожного, але своє, неповторне… поглянь же на себе в дзеркало і спитай – хто ти?.. ким і чим ти був до свого народження?.. чи був ти до народження?.. а що буде з тобою після смерті?.. навіщо ти народився і хто всередині тебе продукує ті самі думки, емоції й відчуття?.. звідки вони виникають у тобі?.. уяви реальність, у якій тебе немає, не було і не буде – чи зміниться вона?.. чи можеш ти це уявити?.. де ти будеш тоді, коли тебе не буде як плоті, як фізичного явища?.. коли ти створюєш подібні експерименти у собі – ти або збожеволієш, або просвітлішаєш… стань усюдисущим, зникни миттєво і опинись скрізь і ніде водночас, стань кожною людиною, кожним атомом простору Землі й космосу… саме тоді тобі відкриється істина в почуттях і думках про те, що ти тут чужий, не з цих місць, ніби ти потрапив сюди через якусь помилку, а твоя справжня Батьківщина – десь там, далеко і глибоко в космосі… в такі миті ти усвідомлюєш, що все, що колись здавалося рідним, – не таке вже й рідне, а чуже й далеке… ось, до тебе звертаються родичі, а їхні голоси звучать так відсторонено, що й відповідати не хочеться, бо все це – тлін, несправжнє, не рідне… вони, повторюючись, кличуть тебе, цікавляться, що сталося, чи не образили тебе чимось, але… але ти мовчиш і продовжуєш відчувати ті самі унікальні стани… первісна туга окутує туманом твою душу – тобі стає огидним навіть найменший рух у цій формі, бо вона недосконала: її треба годувати, напувати й очищати… в такі хвилини ти часом згадуєш дитинство… замислюєшся над, здавалося б, елементарними, але водночас граничними темами – що, як світ існує лише там, де я його бачу, а не сприймаю?.. я розумію колір, форму, світло, запах, смак лише тоді, коли бачу й відчуваю, а якщо я цього не бачив і не відчував – як мені це визначити і прийняти?.. ось, я шестирічний хлопчик дивлюсь на людину, що йде вулицею – вона звертає за ріг і зникає з мого поля зору: чи існує вона для мене?.. чи залишилась вона такою самою?.. що доведе мені, що вона залишилась такою ж, а не змінилась, не стала іншою сутністю?.. і ось – у мене болить голова – іноді наше єство значно спрощує нам сприйняття світу, аби ми не збожеволіли, – своєрідний запобіжник від перегріву… ось я вже дев’ятирічний хлопчик, лежу в ліжку і думаю про те, що не бачу своїми очима подушки, але відчуваю її наявність під головою – мені не потрібно її бачити, щоб відчути м’якість… мені не потрібно її бачити, але я її відчуваю… у дванадцять моє свідомість іноді вимикалась на певний час, і я відчував, що існую лише як тіло, як плоть… у ті хвилини я бачив людей, яких ніколи раніше не бачив, героїв книжок, які невпинно говорили мені щось важливе, надихали й мотивували мене… але до чого?.. тоді я цього ще не розумів… як тільки свідомість повністю поверталась до мене – їхні образи танули, мов вранішня роса… в хвилини, коли свідомість покидала моє єство, я також переставав відчувати час – секунда могла тривати кілька хвилин, а кілька хвилин могли пролетіти, як секунда… все навколо здавалося мені нереальним – коли взимку сніг падав на обличчя, а холодний вітер обпікав його, мої відчуття були притлумлені, а вода й вітер здавались чимось ілюзорним, але водночас – грайливим… у ті миті, коли я втрачав свідомість, моє єство відчувало, ніби провалюється в глибоку безодню, у темну прірву, де немає ширини й висоти – моє тіло було мені чужим, я переставав його відчувати, щипав себе, кусав, але все марно… я боявся заснути й спати… те саме траплялося під час розмов – ніби я спілкувався з кимось неіснуючим, не заглиблюючись у суть… я був живим!.. хоча й здавалося, ніби помер… дивлячись на все з боку, ніби душа, ефір і енергія… тоді я не був людиною – я був енергією, згустком думок і відчуттів, що існували окремо від тіла, перебуваючи між дійсністю й метафізикою… у п’ятнадцять я надовго втратив зв’язок із реальністю – здавалося, ніби все, що відбувається, – це сон, у якому я безвихідно живу… мені було страшно, і я бажав лише одного – перейти в один із станів, а не залишатись між ними: тоді Господь знову врятував мене – страх смерті відступив із прийняттям моєї смертності і смиренням щодо її настання в будь-яку мить… це головне, чого нас вчить Господь – смирення!