РОЗДІЛ 36.

Секунда! Усі мої створені й ще не створені твори — це моя концепція! Що вони значать для світу, для мене й для вічності? Секунда… думки, почуття, емоції! Дивлячись на себе… ким я себе бачу? Художником, що безупинно малює одну й ту саму картину на чорній стіні свого дому білою фарбою… закінчивши її — щоб почати наступну, він має знову замалювати все чорною, аби знову малювати білим… і так — 12 збірок новел… 1 роман-епопея… збірка «Ексіконта» і остання, унікальна збірка… творів думки й почуття… і в самому кінці, знову замалювавши стіну чорною фарбою, я звернуся сам до себе з питанням — що доведе світові ту геніальність і ту кількість, які були створені під цією чорнотою, створені томно й нещадно щодо самого себе: усе почалося з мороку, з темряви — і всім тим має завершитися, бо така доля кожного уробороса… Отже, «Апарктій» — фундамент, основа, перламутрова мушля, з надр якої виник перший твір — «Троянди вітрів»: він містить у собі унікальну й незбагненну для того, хто не прагне просвітлення, таємницю — перлина це чи піщинка?.. Відповідайте — багато ви бачили живих мушель, що були відкриті й доступні кожному? Закритість і недоступність дарують життя тому, що всередині — це поріг входження в концепцію, відбір тих, хто готовий пройти ініціацію, посвяту до числа зірких, здатних прозріти… «Апарктій» — це і є я сам, Жермен де Сен-Пре, перший крок до просвітлення, той, хто вмістив цілий світ усередину тієї мушлі, змусивши посередностей гадати, що ж саме там міститься… але що ж там насправді?.. чи не дихання це часу, в якому кожен день — носій найвищої драми, комедії й трагедії?.. чи не підтвердження того, що людина — це лише форма, як камінь, квітка чи хіонея, поки вона не наповнена сенсом… чи не свідчення того, що плоть людини — це кайдани порожнечі, в надрах якої й прихована головна істина нашого світу?.. якщо ти здатен побачити в кожному дні відбиток усіх часів — ти побачиш у ньому вічність… ось у які межі вводить читача початок найвеличнішого циклу: «Апарктій»… За січнем приходить лютий — «Месес»… те, що передує весні, любові, що завершує зиму й дарує перші промені надії… «Месес» — це лід, під яким уже в переддень весни нестримно рухається вода, шалено прагнучи скинути останні кайдани й здобути життя: і в ту ж саму мить, попри свою самобутність і унікальність, він — частина вітражу людської пам’яті та історії… Поглянь на рядки «Месеса»! Що вони? Хіба не в’язкі й червоні, мов сама кров — кров жертвена, сакральна?.. читання «Месеса», як і «Апарктія», потребує найбільших зусиль і жертв, але хіба не винагороджує Джомолунгма славою й просвітленням тих, хто досягає її вершини? Той, хто прагне здобути світло, не може не пройти крізь морок, не може не зазнати мук — фізичних чи метафізичних: такими є наріжні закони нашого буття… таким і є «Месес»… пером, умоченим у чорнильницю метафізики, щоб явити напередодні весни те, що нині ховається під ще живими грудками холодного й мертвого снігу… Далі — «Кайкос»… зима вже відступає, але її холод ще відчутний… весна… любов!.. вона вже прийшла!.. «Кайкос» зриває з неї маски — як і маски з імперій, влади, людей… у які б маски не вбиралася ефірна й ефемерна кохана Жермена де Сен-Пре, «Кайкос» зриває їх своїм змістом, але не обкладинкою… «Кайкос»… весняна буря… пристрасті, болі, одкровення… він поєднує в собі почерк революції, що несе смерть, і доторк закоханих, монолітні рухи імперій і самотні сповіді, вигадане й дійсне, почуття й плоть… «Кайкос» — це те, що залишається від імперій, почуттів, революцій, воєн, любові, плоті й духу після того, як вони пройшли крізь найвеличнішу війну смислів… прислухайтесь до його подиху… в ньому історія дихає любов’ю, а любов — смертю… в ньому буденність говорить тінями — говорить те, що вишкрябане на склі, що пройшло крізь плавлення в метафізичній печі духу… «Кайкос»… його рядки пронизані її образом — образом тієї самої вічної трагедії, у яку Жермен де Сен-Пре вічно закохувався, але ніколи не міг вижити поруч із нею… його рядки пронизані духом любові, що почалась на руїнах імперії, під час її краху… і закінчилась та любов на руїнах тіла… «Кайкос» — це шана привидам, на кшталт Наполеона чи Александри, які, скільки б разів не повертались, уже ніколи не зможуть повернути минуле й воскресити мертве… у тій збірці ще немає сонячного тепла, але вже й немає снігу — вона вся просякнута вологою одкровення… вологою, яка найбільш небезпечна, бо саме в цей час найбільший ризик захворіти!.. Далі — «Афелій»… біль через життя… одкровення й відкриття меж, за якими вже неможливо ховатися — це прямий дотик до світла, хай іноді в ньому ще буває холодно й сіро… але… це світло… «Афелій» воскрешає все, що дрімало чи було мертвим — але це світло небезпечне, воно може поранити ще болючіше, ніж морок «Апарктія» й «Месеса»… «Афелій»… кожне слово в ньому — шов на тілі історії й часу — він увесь витканий з тих швів… але шви ці створювались на живому тілі й досі на ньому перебувають… «Афелій»… що він?.. не більше й не менше, ніж обвуглене древо — всередині живе, хоч ззовні його кора мертва, але саме ця обвугленість і дарує тепло тому, хто торкається до плоті того древа… Далі — «Еврос»… травень… але чи справді «Еврос» — хроніка травня? Травень 1961-го, 1940-го чи 1808-го? Ні! Це травень кожної пробудженої свідомості, що прагне тепла, що наважується жити з розплющеними очима… «Еврос» — це цвітіння істини, хай і болісне, хай і мученицьке… це рядки, де душа прагне метафізичного прозріння, відмовляючись бути сліпою… поглянь на події «Евроса»!.. чи це романтика весни?.. ода юності?.. пісня чуттєвого пилу?.. ні, це жага просвітлення зрілого, сформованого єства — це цілеспрямований, а не випадковий крок… дерево не розцвітає випадково, бо це закладено в його священній природі… травень — це не наївність і не невинність, це мить, коли істина шалено прагне розірвати всі пута… травинка — пробитись крізь бетон, квітка — крізь плоть землі… так і «Еврос»… збірка про те, коли людина перестає брехати собі про себе й про світ… Далі… «Фініціас»!.. червень!.. половина концепції… точка зрілості… кульмінаційна висота… момент, коли цивілізація змінена сонячним теплом до межі свого краху… «Фініціас», як і червень, — не час радості, а година жнив… жнив хліба, одкровення: година, яка оголює всі виразки, зерна яких були посіяні давно… це мить, коли все вже виросло, але змінити нічого не можна… лише червень, лише «Фініціас» відкриває очі на те, що відбулося насправді, бо настає година жнив… це вже не лагідна розмова закоханих, а крик цивілізації… крик не мелодійний, а потворний і водночас величний… кожен день червня, кожна новела «Фініціаса» — це пекучий удар розпеченим металом у живіт… у голі руки… без захисту… таким є образ першої половини концепції: десь важкий, десь простий, але всюди саме такий, яким він мав бути… далі концепція заповнить свої лакуни назвами «Нотос», «Ліпсенот», «Ліпсес», «Сефірос», «Аргестій» і «Фрасціас»… заповнить унікально, самобутньо й неповторно… уроборос замкнеться — його уста торкнуться його хвоста й ніколи більше не розімкнуться, створивши тим самим найвеличніший цикл в історії літератури.