Секунда! Жермен де Сен-Пре! Секунда! Мої роздуми про себе! Секунда! Моя концепція! Секунда! Вічність! Хто я? Що я? — повторюю я, дивлячись просто у дзеркало, не відводячи від природи його власних очей… хто ховається в цій формі?.. що втілено в її межах?.. Жермен де Сен-Пре… голос спостерігача за тим, як гине культура — голос людини, що стоїть на краю безодні, яка невпинно руйнує останні опори… Жермен де Сен-Пре… одноликий вартовий біля руїн колись величного храму… кому потрібні ці руїни й від кого їх охороняти?.. справжня культура впала, зруйнувалася, вицвіла — вона перетворилася на індустрію, на продукт, на жанр… у ній не лишилося ані сенсу, ані сумління… вона припинила існувати як голос вічності та надії задля ринку й духу часу — йдеться не про форми, а про смисли… Поглянь на мене… на Жермена де Сен-Пре… що ти бачиш?.. хіба не останній її подих, не оголене тіло перед самою смертю, не знівечене тіло, в якому ще жевріє ледь відчутна спрага до життя… сучасні автори, несамовито прагнучи творити культуру, навіть не здогадуються, що ніколи не зможуть нею стати, бо вони лише сухі генератори символів і пихаті актори почуттів… вони граються формою, апелюють до неї, для них тіло набагато важливіше за душу… вони сперечаються про школи культури, міркують про теорію більше, ніж личить кожному мислячому й чутливому творцеві — вони говорять людськими устами, але не від імені Людини… на попелі культури вони продовжують свій веселий і такий затишний танок… але ж на місці цього попелу могло вирости перше живе дерево… та вони не дають йому жити! Вистава скінчилася — вистава культури… у залі всі аплодують, не усвідомлюючи весь трагізм того, що відбулося, і лише один голос… у титрах… звучить після її кінця… це голос для тих, хто лишився в залі з надією на відродження культури, якщо її взагалі можливо відродити… відродження справжньої культури, де кожна лінія має сенс, кожна тінь між словами містить істину, а кожен образ дозволяє бачити крізь форму… форма!.. Жермен де Сен-Пре… форма, з якої безперервно струмує безформне: фізичне втілення метафізичного! Народжений у фізичній формі й фізичному світі, я, як і всі, хто прагне метафізичного і є його частиною, не належу до нього — не прийнятий фізичним світом, але й не повернувшись у метафізичний, я перебуваю між його гранями, що завдає найбільшого страждання, але водночас дарує здатність бачити… і формою вираження побаченого є література: мій стиль важкий і обтяжений… але чому?.. хіба не тому, що він не прагне бути прочитаним, а хоче бути пережитим і відчутим — зреючи слова, читати їх невидимо… якщо хтось читає рядки моєї концепції і в ньому не виникає жодної думки чи почуття — отже, він пройшов повз: ті ж, хто прагнуть пізнати, страждатимуть, бо це процес ініціації, посвяти до знання і в знання… але що є знанням?.. те, що я зміг побачити за межею, не покинувши остаточно фізичну форму — межа між реальністю й ілюзією… перетнувши її води, наче води Рубікону чи Німану, вже неможливо залишитися тим самим… але що ж моє єство узріло там?.. передусім те, що людина — не те саме, що її тіло… те, що зветься державою — не є вищою формою справедливості… те, що є мовою — не є істиною… те, що є красою — не є добротою… те, що є любов’ю — не є актом, обрядом, ритуалом… те, що є Всевишнім — не є тим, що перебуває в храмах… те, що є мистецтвом — не є техніками і навичками… усе, чим оточена людина — бренди, мода, статуси, ролі, багатство і професії — це маски і вбрання на порожнечі, те, що її приховує… побачивши це, я не відвернувся, не вдався до цинізму чи меж фанатичної віри або духовності, але… продовжив дивитися, вивчаючи, але не змінюючи… безжально до свого єства, день і ніч… Розклавши на найменші частини власне «я» у цій фізичній формі, я відчув, що моє єство — не господар цієї подоби й імені… Жермен де Сен-Пре!.. лише етикетка на одязі, марка на капоті авто, назва кондитерського виробу… ці думки не належать мені, ці емоції — хімічні процеси, ці послання — цивілізаційні конструкції… а те, що я відчуваю всередині, моє самовідчуття — це вивчене від моменту втілення в цій формі ехо… чим же за межею є Всевишній?.. тим, що без атрибутів, одеж, без променів світла й слави… Він перебуває в мовчанні й порожнечі, в тому, що неможливо осягнути… дивлячись у надра Всевишнього, ти відчуваєш, як усе інше зникає — з Богом тобі не потрібен цей світ… ні для чого, навіть для пізнання Його!.. чим же за межею для мене стала смерть?.. початком?.. кінцем?.. лише відкриттям правди і руйнуванням брехні — це мить, коли слід скинути свою стару шкіру, мов змія… смерть… це двері до справжнього життя — то хіба може бути ворогом те, що відкриває істину?.. за межею немає культури… її створюють люди, щоб приховати порожнечу, бо вона здатна звести з розуму… всі ці правила, техніки та моделі — бар’єр, поруччя перед безоднею, перед оголеною правдою… людське мистецтво — щит від божевілля, від меча істини… від вістря дійсності!.. що є за межею любов?.. це не почуття, а те, що розчиняє твоє власне єство… за межею любов не до когось і не для чогось… межа… той, хто побував за її межами, усвідомлено, вже не може мати впевненості в людській формі, бо вона не дозволяє повністю осягнути істину, але… я зобов’язаний нести її, мов якесь прокляття… поглянувши за межу добра і зла, я побачив те, чого не мав бачити, і тепер моє покарання — у неможливості це забути… усе, що зветься реальністю, для того, хто бачив за межею — вистава, театральне дійство… але… чи будуть після мене ті, хто прагнутиме побачити?.. ті, хто зважиться на страждання як на форму й шлях ініціації?.. на глибоку тишу… на самотність… і на сакральну й священну мову, модель вираження одкровень?.. будуть!.. сенс не вмирає разом із формою, а біль завжди шукає голосу для свого вираження — біль цивілізації, культури й людства… що вони принесуть із-за межі, подібно до мене?.. чи не світло, що не має форми?.. чи не біль без очевидної причини?.. чи не істину, що звучить у мовчанні?.. вони розрізатимуть тканину буденності, мов кравець ножицями Істини: людина — не тінь, слово — не істина, успіх — не мета, релігія — не Всевишній, культура — не те, що несе світло… вони принесуть із-за межі в світ те, що має заповнити тутешню порожнечу справжнім і правдивим… навіщо їм слава?.. навіщо багатство?.. хіба одкровеннями торгують?.. вони дарують світові новий спосіб бачити, не втрачаючи розуму — вони являть світові тріщину, з якої струменить світло й крізь яку можна час від часу входити або виходити… вони розучаться радіти всьому, що більшість вважає «нормальним»… порожнім розмовам, порожнім задоволенням, порожнім правилам… їхній нюх стане надзвичайно чутливим і гострим, мов промінь світла… вони повернуть людству можливість залишатися справжнім… можливо — через літературу, скульптуру, образотворче мистецтво, музику, архітектуру… чи важлива форма?.. ось і я… той, хто довів літературну форму до агонії в цих рядках, зробивши її вираженням антимови… ці рядки — обвуглені знаки й символи після пожежі… вони важкі, бо між ними немає порожнеч і тіней — вони б’ють просто в суть… література!.. досконало опанувавши цю форму, я усвідомив, чим вона є насправді — це храм без Бога, і я залишив його, хоч раніше з несамовитим трепетом віддавався там щирим молитвам… література!.. вона вигнала мене… і все чому?.. бо моє перо показало, що основи її дому, як і він сам — лише декорації… у той час, як більшість живе в цьому домі й тішиться його облаштуванням, я існую серед меж рівнини, знайшовши там те, чого в цьому домі ніколи не було і не буде — свободу!