РОЗДІЛ 34.

Секунда! Усяка релігія, створена руками й думкою людини – усе те, що не є істинною вірою: обряди, традиції, ритуали й мрії… релігія – це не віра, а віра – це не релігія… не слід ототожнювати ці поняття: усі релігії минущі, а віра єдина й вічна… так мислить і промовляє той, хто відчуває Всевишнього в собі, але не довіряє тим, хто вважає, що визначати істинність Бога – це його привілей, тим, хто дозволяє собі говорити від Його імені й, тим паче, діяти! Кожна релігія – це фізичний інститут, тоді як віра – метафізичне одкровення: чому хтось має визначати, як саме виглядає Бог, встановлювати канони й вимагати від інших визнання цього бачення, зокрема вогнем і мечем – Всевишній присутній у кожному й для кожного у власному сприйнятті, а нав’язування є підтвердженням брехні й лукавства… визначаючи природу Бога, надаючи Йому людську подобу й форму, щоби самим вважати себе богоподібними, вони тим самим обмежують Його справжню сутність… там, де Він виявляється не лише у зрозумілій і доступній нам формі, що діє і промовляє словами, але й у вбранні травинки, каменя, зорі, сонячного світла й подиху вітру… усі ті, хто встановлює релігійні істини та канони, силоміць переконуючи людей у своїй правоті, а не схиляючи до неї вчинками, думками й почуттями, усі ці жерці й проповідники, які невпинно мовлять про те, чого й на йоту не розуміють, є лише інструментом владних і політичних систем, що диктують людям ті чи інші тези задля контролю над ними, безумовно, тези в дусі часу… вони зображають і описують Його на хресті, розповідають про Його страждання й муки, говорять про Нього, але анітрохи не відчувають Його – слова релігій і тексти про Бога є не більше, ніж творчістю в порівнянні з тим, що є справжньою вірою, яка не потребує підтвердження, визнання, обряду й символів… їй не потрібен образ Бога, бо кожен образ – це в’язниця й обмеження… для неосяяної, незрілої людини Бог недосяжний, Він невловимий, бо лише той, хто дозріває, здатен побачити Його масштаб і всеосяжність… у такому контексті та сприйнятті Йому протистоїть система, форма, мова, визначення: саме вони є Його головним супротивником, так званим дияволом… хіба мало тому підтверджень серед сучасних релігійних жерців і проповідників? Всевишнього неможливо осягнути ззовні, і ніхто не здатен дарувати вам знання про Нього – розуміння Бога є шлях углиб себе, і на цьому шляху ви можете використовувати підказки й знаки, в тому числі й ті, що надсилаються ззовні… релігія – це про маси, про рабство, про паству й натовп, віра ж – про особистість і індивіда, про подвиг однієї людини, хай і мученицький, але вірний… релігія – це молитви після злочинів про спокуту гріхів, це індульгенції й прощення, віра ж – те, що ніколи не дозволить тобі скоїти злочин… релігії звучать з амвона й конфесіоналу – віра ж постить на рівнині й у лісі… ось чим релігія відрізняється від віри! Поглянь на світ – попри мою духовність, він зневажатиме мене й зненавидить лише тому, що я не відвідую храм, хоча нічого поганого не роблю… за що церкві мене ненавидіти? згідно з її догматами й принципами, вона мала б вважати мене своїм сином, своєю дитиною, а вона чомусь мене відкидає… ідея пастирства мертва… та чи була вона мертвонародженою?.. Ісус та інші проповідники різних релігій були справжніми пророками, які не навчали нічому поганому, а звертали погляд людей усередину самих себе… вони наближали їх до Істини, бо допомагали на їхньому шляху… шляху кожного… отже, світові в людській формі пастирство може дати щось корисне, якщо його не нав’язують… але нині світ осиротів без справжніх пророків, і це не може не викликати трагічного розчарування… сучасні проповіді – штучність, копія, театральна вистава того, що було колись і чого вже ніколи не повернути… не здатні збагнути суті, вони й далі грають у самооману, цитуючи промови тих, кого вже нема тисячі років… це маски з обличчями, але під ними – не істина, а порожнеча… поглянь на релігійних лідерів… чуєш ти в них голос Всевишнього чи голос влади, вигоди, страху?.. про що їхні промови?.. про пробудження?.. про вознесіння чи про покору?.. а, може, про підкорення?.. вимовивши вустами великі цитати, вони й самі вірять у свій голос, хоча ці цитати були колись словами тих, хто був справжньою людиною… поглянь на них!.. убрані в вишукані шати, вони виголошують шляхетні промови, водночас постійно гниючи всередині… хіба не містить їхній образ тієї самої естетики, що повністю пронизує Люцифера?.. маючи досконалу, прекрасну подобу, він утратив справжнє світло – він блищить без істини, сяє без Бога, іскриться під землею й на землі, але не на небесах!.. поглянь на них!.. справжня віра лякає й жахає їх, бо вони усвідомлюють всемогутність Бога, а також те, що за породжені їхньою природою вади буде відповідальність… чим гучніше вони говорять про релігію, тим менше вони говорять про віру й Бога!.. Поглянь на них! Вони називають себе святими, але кому вони служать?.. точно не вірі!.. бо віра… вона всередині – її неможливо виміряти, неможливо вилучити й визначити на істинність!.. будучи безмовною, вона переконує… переконує без слів!.. іноді в її тканині є суперечності, але вони чисті, бо істина перебуває за межами того, що людина називає логікою, добром і злом… вона змушує іноді сумніватися… але водночас безмовно й позбавляє цих сумнівів… віра – це спрага до світла, прагнення до істини, до Всевишнього, хай ця спрага й ці прагнення завдають болю, спалюють… віра – це те, що робить тебе незручним для сучасного світу, єдиним ідеалом і метою якого є матерія… але саме цим вона й рятує, своїм зараженням – вона немов вірус, що, проникнувши в надра твоєї сутності, завдає нестерпного болю, а потім… а потім ти здобуваєш імунітет… до форми, до тліну, до брехні… віра ламає тебе зсередини, щоби згодом текти в твоїй крові… її неможливо купити або продати, але це можливо з її імітацією… за допомогою ритуалів, обрядів, традицій, страхів, моралі й навіть приналежності до певної групи осіб… справжня віра народжується не в метафізичному комфорті, а в окопах у глибині твоєї сутності, на полях її битв, у безмовності й темряві… справжня віра не міститься в книгах і догматах… те саме стосується й пророків… не персонажі Святого Письма, не постаті минулого є ними, а кожен, кожен, хто дозріває й мовчить, хто страждає й говорить тоді, навіть коли ніхто не слухає… їхня мета одна – згоріти в ім’я істини, яка нікому не потрібна, хай навіть на самоті, хай навіть у пустелі… хай навіть ця пустеля ніколи й не відповість!.. так говорить і пише той, хто народився в формі цього світу матерії, але не належить йому… той, кого не прийняв цей світ, хай поки що й не вигнав… той, хто мовить із щілини, що виникла між світом матерії та метафізики… той, кого не хочуть бачити й розуміти, бо не здатні збагнути й визначити… той, хто не торгує своїми почуттями, не продає свої думки, не перетворює свою творчість на маркетинг, а живе з нею, як з органом, що перебуває всередині людської форми, немов серце, шлунок або мозок… той, хто вже не вірить у людину, але невпинно говорить з людством… той, хто постійно йде й повертається… той, хто не є ані світлом, ані темрявою, бо перебуває за їхніми межами, той, хто є контуром їхньої сутності… той, хто є межею між брехнею й правдою, фізикою й метафізикою… той, хто не є ні матерією, ні явищем, а є станом… той, хто є ефемерною секундою, миттю, змахом крила метелика… той, від кого цивілізація відмовилася, але водночас безперестанку ним дихає… той, хто є символом, місцем, де закінчуються всі збудовані дороги й не починаються нові… місцем, де все відкривається таким, яким воно є, бо це кінцевий підсумок усіх шляхів… той, хто не є Люцифером, бо без крил і без сяйва, але водночас також вигнаний панівною культурою… той, хто дихає словами й реченнями… той, хто кидає свій текст перед читачем, немов скло – з його допомогою можна здобути полум’я від сонячних променів, можна порізатися, а можна й просто викинути його: лише сам читач приймає рішення… так говорить той, хто дряпає своїми нігтями в печері наскальні записи після катастрофи цивілізації й культури…