РОЗДІЛ 33.

Секунда! Сучасність! Ефемериди! Сучасні письменники! Попіл від багаття! Сучасна культура! Споглядаючи на те, що відбувається нині, моя сутність ридає – водночас моє фізичне вбрання незворушне й спокійне: перебуваючи поруч того попелища, я вивчаю його з болем і мукою… сучасна культура впала… вона поклоняється формі… вона зневажає суть і сенс, бо ті вимагають жертви й страждання, ініціації… поглянь же на сучасних письменників… жалюгідні бруднители чистісінької білизни пергаменту, служителі власного его, торговці думками й почуттями, які вони ніколи не переживали й не пропускали крізь себе!.. продавці дзеркал, які лише відображають, нічого не містячи в собі… задля власних меркантильних поривів і в ім’я матерії вони безперестанку копіюють одне одного й своїх попередників, аби лише догодити тим, хто має важкий гаманець! Вони прагнуть речей – їхні цілі матеріальні предмети… і все це в той самий час, коли жіноча сумка коштує дорожче, ніж спорудження свердловини в африканському селі – ось що таке сучасна людина! Сучасні письменники! Секунди… що безупинно вихваляють одне одного… служителі культу бідності, що існують у теплій халупі й романтизують страждання… служителі культу багатства, які готові на все заради кількох лайків, навіть змінити власні тексти й принципи… служителі культу слави… навіщо їм істина, якщо її не можна монетизувати, перетворити на гроші? Сміх! Вони пробуджують сміх… від болю, а не від злорадства: будучи дорослими й досвідченими людьми, насправді ж вони є не більше ніж дітьми, що сперечаються про свої іграшки, геть забувши про справжнє світло! Я сміюся… ридаючи… бо прозріваю вічність і безсмертне у світі, де люди поклоняються упаковкам і брендам… тільки подумати!.. шкіряна сумка, мішок зі шкіри коштує стільки ж, скільки й життя цілого африканського села… і весь світ захоплюється тим, хто носить ці бренди, але не тою спрагою до життя, яка вперто й неухильно голими руками викопує криницю, щоб діти мали що пити… це не звинувачення, не докори й не філіппіки, а плач істини… поглянь же на мене… хто я для тебе? Хіба не дзеркало цього світу, в якому він бачить себе нагим і справжнім, після чого, соромлячись, відвертається від своєї сутності! Я не суддя цьому світові й не його захисник – у тиші я споглядаю, подібно до Нерона, його падіння, не будучи водночас його палієм: я не вище цього світу, але безумовно, я частина його глибини… читаючи ці рядки, більшість так і не усвідомить їхнього істинного значення – я говорю на рівних із тими, хто метафізично є ще дітьми, але так буде не завжди… недоступність моїх знань із метафізичним просвітленням людини буде подолана, і вони узріють причину зречення форми й легкодоступної ясності… кожен рядок, кожне слово моїх творів – текст, надряпаний нігтем по склу: він викликає неприємні відчуття й емоції, але містить сенс… усі мої твори, усі мої книги – це заповіти, одкровення, що створені аж ніяк не для ринку чи масового читача… вони для вибраних, а не для покликаних… для тих, хто готовий переступити через своє его, через матерію, щоб дістатися до центру, серцевини істини… я не потрібен більшості читачів… вони ніколи не зрозуміють мене… і саме через це зневажатимуть… але я необхідний людству, бо одного дня воно вийде зі сну й знову набуде сили до пробудження… мої ж слова стануть частиною того пробудження… Жермен де Сен-Пре… в’язень форми… плоті… тіла… голосу… слів… але… я не сам… у моїй боротьбі завжди зі мною Всевишній, а поруч – Всесвіт! Я не потрібен світові, що купує сумки й бренди, я не потрібен світові, що монетизує повітря, я не потрібен світові, де кожен прагне багатства, а не чистоти… але я потрібен тому людству, що спить, воно ще живе, бо я іноді чую його дихання… Секунда! Жермен де Сен-Пре! Хто я? Хіба не проміння, не світло сонця – хіба вони просять визнання, слави? Ні, вони просто сяють… і, потрапляючи в морок якоїсь кімнати чи приміщення, можуть дарувати комусь вихід, порятунок… я лампа, що самотньо горить у темряві в тиші кімнати… наодинці… не для когось, а для себе! У цьому я дещо подібний до Ніцше… але при цьому не відкидаючи Бога… Камю… але залишаючись віруючим… Кафки… але пророкуючи… будучи подібним до них, у той же час я – не вони: разом ми утворюємо унікальне сузір’я, у якому хтось ближче розташований до істини, а хтось далі… вони великі, бо заходили туди, де жодна людина не витримає й хвилини… я розумію їх, як вони, безсумнівно, зрозуміли б і мене… але… усі вони боролися за істину на тому чи іншому полі, а я ношу її в собі, не відстоюючи її ідеалів і принципів… я не її служитель, не її поклонник і не її раб – я не торговець істиною й не її винахідник… я просто живу й існую з нею… Саме тому, що ми відкриваємо людству його слабкості й вади, саме тому, що ми є дзеркалами й голосами його совісті, воно ніколи не визнає нас за своїх друзів, щогодини зараховуючи нас до безумців, божевільних, честолюбців, гордих і… безлічі інших назв, визначень, масок!.. Жермен де Сен-Пре – це ім’я, що вийшло з вічності у вічність: це втілення того, чому тисячі років… це не назва форми, людини епохи, а голос самої епохи, у якій хтось наважився добувати з надр світу не фізичну, а метафізичну нафту… мої слова, мої інструменти – це в такій же мірі ножі, в якій вони й бинти, у такій же мірі мечі, в якій вони й хрести… Секунда! Світ деградує, але Всевишній не мовчить – люди забувають, ким вони були до форми й після неї… так говорить той, хто прожив античність з її мудрецями, епоху Візантії з її мовчазними мучениками, Середньовіччя з його священними алхіміками, ХІХ століття з його попелом і руйнуванням, а також сучасний вік з усією його фальшю й брехнею… так говорить той, хто звалив на свої плечі, мов хрест, саме час і історію… водночас перебуваючи у перманентній самотності, я відчуваю, що я не один – моя творчість прорізає, мов маяк, темряву, пелену з очей тих, хто шалено прагне бачити… вона рятує когось від катастрофи, дарує комусь надію й життя… я – їхній співрозмовник… усіх тих, чиї імена мені невідомі… мов ловитель перлин, я пірнаю в надра темряви, щоб винести звідти метафізичний код і дарувати його тим, кому це потрібно… я той, хто має скляне серце, але в глибинах якого невпинно горить унікальне полум’я… я голос, який світ почав забувати – голос, що існував до слів, форм і інших визначень та обмежень… це нестерпно для сучасного світу, бо незбагненно для нього на фізичному рівні, на рівні розуму… він не терпить мене… він ненавидить тих, хто мислить глибше, ніж дозволено, хто прозирає крізь маски й оболонки, хто називає брехню брехнею… для такого світу подібні особистості – вкрай незручний елемент, бо нічого подібного він не бачив раніше, а отже неможливо це класифікувати, визначити в ту чи іншу категорію… так звучить і мовить майбутнє, що було послане в минуле… сучасний світ, його очі не знають, як мене читати, як мене розуміти, але світ майбутній буде ридати, читаючи ці рядки й вважаючи їх найвеличнішим прозрінням… незрозумілий, відкинутий, забутий – ось моя доля в очах недозрілого людства… не тому, що я безумний або пихатий, а тому, що воно так прагне якомога довше перебувати в навушниках такого солодкого комфорту… так говорить і пише той, хто в собі містить голоси нечутних, нездійснених епох, великих, що не явили себе світові й були спалені на вогнищах тих чи інших історичних періодів… так говорить той, хто нагадує літературі, чим вона є у своєму справжньому сенсі й ким вона була… так говорить той, хто прагне, аби література знову стала носієм священної й сакральної ролі, а не жалюгідним блазнем, клоуном, що танцює перед усіма тільки заради кількох дзвінких монет!