РОЗДІЛ 32.

Секунда! Наші мрії й видіння, наші прагнення… і саме наше призначення! Мрія! Що є мрією? Примха це? Прагнення втішити своє я? Те, що ми жадаємо мати? Чи, радше, те, що ми прагнемо втілити — будь-якою ціною, навіть якщо згоримо у полум’ї її втілення? Мрія — це магніт, та метафізична точка, що невпинно притягує наш погляд до себе, немов зірка на небі: це єдиний істинний, природний напрямок, сам процес досягнення котрого робить тебе дихаючим і живим… мрія… це не те, чого ми хочемо, а без чого не можемо, куди ми не можемо не прямувати… мрія… це невмовкаюче нагадування про те, хто ти є, що ти маєш здобути і ким маєш стати… це полум’я, сповнене сенсу, що безупинно кличе й манить, що рятує в найтяжчі хвилини буття у людській формі… і як кожна жива істота, вона жадає лише вірності й відданості… мрія… це більше, ніж людина, хоч і пов’язана з нею: хіба не може вона існувати після твоєї фізичної смерті? Хіба не може вона бути досягнута кимось іншим — тим, хто звершить твою волю й угамує твою спрагу? Хіба її не можна передати комусь?.. Ні!.. Ми всі — лише носії наших мрій, та не їхні абсолютні власники… мрія… шлях до неї часто несе невимовний біль і страждання, але чи не солодші від того її плоди?.. шлях до мрії — це не шлях щастя, та чи не смачніший від того її плід?.. той, хто визначив мрію, визначив ціль і сенс — його не зломити, навіть якщо часом він самотній, нерозумілий і вбогий… що ці стани порівняно з насолодою, яка настає після її втілення в життя?.. подивися ж на світ людини: друзі зраджують, держави посилають на смерть, фізичне тіло невпинно старіє, але попри все лише мрія дає силу йти, йти далі, не зупиняючись… шлях мрії — це завжди шлях загрози, болю й виклику, насамперед — собі самому… вона вимагає жертв — фізичних і метафізичних, вона ламає кайдани ілюзій — видимих і невидимих, їй байдужі людські прив’язаності… мрія — це жінка, якій слід служити навіть тоді, коли вона капризує, кидає тебе в самотність і не прощає тобі твоїх слабкостей… це муза, що надихає, і за якою треба доглядати, як за чарівною квіткою… любов!.. кохана жінка!.. ось моя мрія!.. але її час настане лише після того, як я переступлю останній поріг кімнати, сповненої темрявою — світло чекає мене на вершині буття, коли призначення у цій формі буде звершено… вона не може з’явитись до завершення концепції — її час настане тоді, коли моє єство догорить, відстраждає й більше не потребуватиме нічого… це — час… секунда!.. коли мені більше не буде куди йти, за що боротись і кого рятувати… час нерухомості й мовчання… час дрімоти, мов древній ліс чи самовічний камінь при дорозі… мені більше нічому й нікому буде чинити опір… і навіть зараз, креслячи ці рядки, я відчуваю її наближення — вона є в кожному моєму подиху, в кожному рядку і в кожному сні, де мені хочеться залишитись назавжди… де я метафізично й залишусь — як форма, як книга, як подих і сон — зотлію! Не бачачи її — я відчуваю її всюди! Не знаючи її — я знаю її в собі!.. Вона… та, хто не прагне засліпити мою темряву своїм світлом, а та, хто прагне зігріти і вдихнути життя, подих — у те, що буде його позбавлене… ось що є моя мрія — ось що є мій священний обов’язок перед собою, Всевишнім і Всесвітом!.. якщо вона в мені, то чи випадково я обраний її носієм? Безперечно — ні!.. усі ці поняття — видіння, мрія, любов і кохана жінка — нерозривно пов’язані з моїм призначенням і його звершенням — сотворенням унікальної концепції, що втілює метафізичний код Всесвіту: той самий поклик Всевишнього і Всесвіту, що недоступний фізичному слуху, але доступний слуху і чуттю душі… те, що змушує тебе істинно й по-справжньому горіти, щоби врешті-решт розчинитися в тому полум’ї… наше призначення неможливо обрати чи вигадати — його слід пригадати, а це можливо лише після проходження всіх етапів ініціації, після того як ти вийдеш із мороку й в’язниці форми, після того як побачиш, що міститься за межею добра і зла… одними з ознак тієї ініціації є абсолютна самотність і непохитна мовчазність… залишайся наодинці, у пануючій тиші, поглянь на свою тінь — що це? Вступи з нею в діалог — невже це твоє alter ego? Воно переконує твою сутність у чомусь — розтрощи його і створи в собі істинного себе: не прагни сили — прагни бути справжнім… Слухай голос Всевишнього — він приведе тебе додому, звідки ти вийшов і куди тобі судилось повернутись: повернись додому не з порожніми руками — повернись гідним сином свого істинного Отця… Призначення! Це шлях не до вершини, не до багатства й слави — це глибока подорож усередину себе, що буде щедро пересічена людськими нашаруваннями і надбудовами, а також, що не менш важливо, священним болем… у кожного цей шлях свій… що є моє призначення? Звершення волі Всевишнього й Всесвіту… але звершення Їхньої волі не як раб, а як провідник, котрий якнайточніше й чисто зуміє передати Їхнє послання!.. Хто я? Хто такий Жермен де Сен-Пре? Архітектор і алхімік сенсів? Лише плоть, фізична матерія, інструмент, крізь який промовляє голос метафізичного… Хто я? Письменник? Мислитель? Філософ? Тільки той, хто передає світові те, що чує, нічого нікому не нав’язуючи — в цьому і полягає моє призначення… Жермен де Сен-Пре — це не той, хто шукає ідеї, а той, кому Істина і Непізнаване довіряють свої одкровення… їх неможливо довірити тим, хто прагне лише матеріального, зациклений на славі й визнанні… Хто я?.. може, той, хто розпалює полум’я метафізичного просвітлення?.. Ні!.. Я — лише дрова, завдяки яким це полум’я так яскраво й іскристо палає! Жермен де Сен-Пре!.. Чому саме я?.. Чи є в цьому логіка?.. Як би там не було, я прийняв самотність, нерозуміння, зневагу, брак уваги й підтвердження, а також муки, що супроводжують просвітлення духу… Як я є інструментом метафізичного, так і моїм інструментом є слова — скальпель, яким хірург являє світові істину, розтинаючи пухлину ілюзій, ефемерних надбудов, базисів і принципів… Я — той, хто почав мовити у темряві, в абсолютній самоті й порожнечі, не прагнучи розуміння, глядача й читача — цей світ розучився слухати, цей світ нині лише й прагне говорити… Я — той, хто промовляє у пустелі, один, не викривляючи сенсу й суті заради примх занепалої культури й зручності тексту… Я — жрець, пророк, що не потребує храму, яким є аудиторія мас — лише ті, хто жадають бачити, кому судилося бачити, зможуть осягнути те, що не здатні висловити й передати слова моїх книг… те, що перебуває за межею форми! Перебуваючи не тут і не там, перебуваючи між часом, простором, формою і безформ’ям, я, Жермен де Сен-Пре, є тією самою ниткою, що поєднує слово й мовчання, дію і споглядання… Я — той, хто ввійшов у морок, дивився в нього, жив у ньому і вийшов із нього, не стрівши на своєму шляху жодного дзеркала, щоби переконатись — чи живий я ще, чи ні… Так говорю я нині тут, серед меж «Ексіконти», де немає сюжету, а є те, що вище за нього й чому підпорядкована вся структура цього збірника — тут не описуються події, але спалюються брехливі й ефірні, збудовані у людській формі шари свідомості… «Ексіконта» — це ключ, який вставляється в свідомість обраних, щось у ній повертає, а потому відкриває, являючи тим самим відповідь на найбільші загадки буття… Я не прагну бути зрозумілим і прийнятим — я прагну бути справжнім: передати суть, не зважаючи на складність форми… Навіщо мені лестити читачеві й догоджати його примхам? Я прагну його просвітлення — через ініціацію, посвяту в щось сакральне й глибинне… Я не кличу маси, не звертаюсь до незчисленної аудиторії — я дарую одкровення тим, хто шукає його, хто жадає дивитися глибше, чия єдина спрага — доторкнутися до Істини й усвідомити, що саме перебуває за межею добра і зла… Я не прагну руйнувати реальність, але лише являю обраним, що вона — не більше й не менше, ніж ілюзія!