РОЗДІЛ 30.

Секунда! Інфантильність і мужність! У певну секунду життя в людській формі ти змушений будеш зіткнутися з цими поняттями, свідомо або ж несвідомо осягнути їх – у певну мить, у межах фізичної форми, ти можеш уміщати різні погляди чи думки, так чи інакше змінювати їх, але метафізично висловлення й означення цих понять завжди залишаються незмінними: чим вони є у моєму баченні й як бачать їх інші представники людської форми? Це ми дослідимо далі! Що ж для мене є інфантильністю? Насамперед – небажанням пробудитися, всіляким уникненням відповідальності перед Всесвітом і Всевишнім: тим, що визначає не фізичне й не його прояви, а внутрішнє. Всі, хто боїться абсолютної свободи, без перешкод і стін, за якими можна сховатися, всі, хто не здатен витримати надзвичайно милозвучну мелодію тиші й порожнечі – інфантильні: немов у материнському лоні, в надійному прихистку і теплому крові вони живуть, жодним чином не бажаючи справжньо народитися й пробудитися у цьому світі – вони бояться, бо здогадуються, що сам процес народження приносить невимовний біль… вони жахаються вже самої думки про вихід за межі форми… бояться тієї наготи перед світом і Всесвітом, яка є невіддільною ознакою кожного новонародженого… втрачають твердості духу й упевненості, коли їм пропонують підняти голову й подивитися в небо… не усвідомлюють і навіть не здогадуються, що для проникнення в межі панування природи метафізичного коду необхідно переплавити себе, розтопити себе у вогні становлення, розсипати розпад свого «я» на сотні мільйонів атомів, що, безумовно, не може не спричинити нестерпного болю… Інфантильність – це шукати визнання й знайти його… замість самотності перебувати в товаристві, замість пісні листя слухати людською формою створену музику, прагнути не перебувати в тіні, не споглядати, а бути на екрані, жадати стати частиною культури й увічнити свою біографію. Інфантильність – це вибір, вибір стану сну, коли все в тобі прагне до метафізичної активності: це зрада свого призначення, а отже – і Бога!.. такі люди відмовляються від посвяти, від ініціації… вони жадають існувати, а не жити… розвиватися, але без трансформації… насолоджуватись без усвідомлення меж насолоди… любити фізичне, а не метафізичне… вони шалено прагнуть жити вічно!.. жодною мірою не прагнучи істинного знання, що неможливе без проходження стадій Великого Діяння!.. і таким є наш світ – саме тепер, нині!.. культура в ньому розважає, бо їй страшно торкнутися глибини, та й до того ж це не приносить прибутку… успіх і мислення ототожнюються з кількістю лайків, коментарів і репостів, звеличуючи посередність до рівня небес… найнікчемніші представники цієї форми починають вважати себе вищими за свого Творця лише тому, що в них є кілька тисяч, десятків лайків… люди перестали бути людьми – вони стали інфантильними, а тому лише виконують ролі: роль працівника, чоловіка, батька, матері, доньки, керівника… вони бояться внутрішнього болю, але без нього неможливе метафізичне пробудження – перед процесом ініціації в тебе немає гарантій і опор… ти можеш втратити не лише всі свої принципи, а й розум… однак ти можеш здобути все! Щоб стати спостерігачем у тому світі, твоя сутність спершу має стати в ньому жертвою – не уникати смерті свого «я», а свідомо, крок за кроком, пройти крізь лабіринт самотності, якщо ти бажаєш здобути світло!.. ти маєш відмовитись від комфорту, якщо прагнеш вічного й непохитного спокою… ти маєш стати героєм свого метафізичного наративу, якщо не хочеш стати другорядним персонажем у житті інших людей!.. ти маєш виявити мужність, якщо не хочеш ототожнювати себе зі слабкістю, інфантильністю… сучасний світ всюди розсіює насіння ілюзії вічного блаженства й світла, але пробуди в собі мужність, щоб поглянути прямо в темряву… вийди за межі симуляції добра, справедливості й схвального погляду на тебе з боку людського світу та його форми, розірви табу на пробудження, стань полум’ям, що безупинно освітлює голос, мелодію самої Всесвіту!.. інфантильність… це аж ніяк не дитяча чистота й сором’язливість, це жалюгідний і підлий страх, породжений небажанням діяти в ім’я й заради волі Всевишнього… це спроба ухилитися від своєї долі й свого призначення!... це смерть того, хто не був народжений… метафізичний викидень, якому не вистачило сили й волі, щоб пробити собі шлях до світла, до свободи, до справжнього життя… Я не боюся темряви в собі, я входжу в її межі, я запалюю там полум’я, я не озираюсь через страх побачити там щось неприємне – я дивлюся просто в одкровення, а не на форму… це я й намагаюся передати за допомогою цих рядків, де кожен з них – це човен, що відносить межі буття читача за той самий рубіж, який позначається відсутністю добра і зла… небагато хто узріє в цьому човні його істинне призначення – лише небагатьом дано ввійти в його сакральний і священний простір. Тисячі років історії, скільки знань, скільки книжок, скільки думок і розмислів, а всі жадають тільки одного – бути визнаними, бути зрозумілими, знайти компроміс і втіху… і лише одиницям підвладно залишатися й бути справжніми! Навіщо мені філософи, письменники, мислителі, що існували до мене й котрі будуть після? Вони, так чи інакше впливаючи на мене, свідомо й несвідомо, не є моєю суттю – я не потребую менторів, наставників і нащадків, бо я є втіленням джерела життя: того, з якого й витікає моя сутність, моя концепція… подібно до тих, хто був раніше, й тих, хто буде потім, у цьому світі я самотній, але моя самотність – це не біль, а усвідомлений прояв сили, це моя спрага й моя волога, що її втамовує, це і є мій уроборос!.. у цій спразі, в її найтяжчих і радикальних станах, я ставлю темряві й світлу унікальні запитання, відповіді на які, немов волога, так солодко задовольняють моє метафізичне єство… я не боюсь слів, творення мови по-своєму, як не страшні мені й тиша, мовчання – я граю ними, немов давніми артефактами, і саме в моїх руках вони набувають полум’я життя: це не гординя й не марнославство, а лише одкровення алхіміка метафізики, голос темряви й світла, мелодія невідомого. Хто був таким, як я, до мене? Хто буде таким після? Я не копія картини й не її ескіз – я оригінал: я вияв у формі того, чого не було до мене й чого вже, безперечно, не буде! Поглянь же на мої образи, на всіх героїв «Апарктія», «Месеса», «Кайкоса», «Афелія», «Евроса», «Фініціаса» й «Джерела життя» – вони не прив’язані до часу, вони перебувають поза його межею: кожна новела й глава цієї концепції – це щабель, останній з яких завершить у повному обсязі задумані мною сходи у вічність… сходи з часу… днів, секунд, місяців і років! Читаючи ці рядки, поглянь же всередину себе – усвідом себе, узри себе, але не визначай: відчуй усередині себе саме дихання духу – духу метафізичного… пробуди в собі жагу до істини, до метафізичного коду, до Всевишнього й Всесвіту… поєднай у собі те, що існує у формі й поза нею!.. стань самотнім, як гірська вершина, не радіючи піднесенню над іншими, а будучи найближчим до істини… спали в собі фальш до підмурків, створивши власну сувору й сяючу етику пізнання!