РОЗДІЛ 29.

Секунда! Наш світ! Наша природа! Наша культура! Секунда! Наче темношкірий павук, я безупинно, постійно, з незмінною дисципліною плету главу за главою цього твору — хіба павуку є діло до того, хто і що чинить у його кімнаті, хто й що про нього говорить, хочуть його вигнати з дому чи ні? Хіба через це він перестане творити? Вижени його — хіба це зупинить його? Він творитиме всюди — вдома, на вулиці, під навісом: він не прив’язаний до матерії, бо його покликання — творити; так і я… Що таке наш світ? Можливо, це сцена чи простір для звершення дій? Світ — це співрозмовник, а не тло… не сцена, а співавтор драми! Поглянь на його реальність — хіба не чуєш його дихання? Що таке в ньому дерево — не нерв його? А ріки — не його артерії з кров’ю? А вітер — не його подих? Світ… наш світ… який же складний і глибокий метафізичний код… живий і дихаючий! Поглянь на цей текст і прочитай його — прислухайся, як світ шепоче тобі мовою метафізики: побач його знаки, символи, його істинну природу — в ньому все є священним… листя на дереві, травинка, що прагне прорізати асфальт, промінь сонця, що грає на склі запиленого вікна… все це тексти, і я їх читаю, я їх бачу, я їх розумію! Поглянь на озера — що ти в них бачиш? Хіба не очі Всесвіту, в яких відбито всі почуття світу — від радості до смутку? Поглянь на грозу — що це, як не напруження в фібрах душі самої метафізики? А камінь — що це, як не втілене мовчання? Якщо ти жадаєш бачити, прагнеш цього — світ допоможе тобі пізнати і зрозуміти його — він живий і щосекунди розмовляє з тими, хто гідний, хто обраний його почути… А тепер… поглянь на смітник — це не частина природи, але що ти в ньому бачиш? Сукупність непотребу? Ні! Це — віддзеркалення людської душі — зіпсованої і зруйнованої! Природі, як і світу, не потрібно спасіння, бо вони були до людини і будуть після — спасіння потребує людина, і лише коли вона буде зцілена, зцілиться й світ, і природа буде врятована. Поглянь на зорі — що ти бачиш у них? Безліч отар, що пасуться на космічному пасовищі — стань їхнім пастухом, стань пастухом сенсів! Вийди на рівнину — що ти там чуєш і бачиш? Тишу, порожнечу? Вони — в тобі, не на рівнині! Я чую там шепіт трав — мелодію Всесвіту і спів птахів — голос ангелів і богів: природа й світ ніколи не мовчать, просто людська форма розучилася з ними спілкуватися, забула їхню мову, втратила здатність слухати… Ти, камінь, травинка, вітер — усе це єдине ціле, це єдиний пульс цього світу й природи, усвідом це! Не дивись на дерево — стань деревом: дозволь вітру грати твоїм листям, відчуй його подих, дозволь йому говорити через тебе — поглянь на захід і відчуй, як його рубінова кров тече в твоїх жилах! Секунда! Що це? Вічність, стиснута до розмірів вітру, краплі роси й дощу, сяйва зорі! Прислухайся до голосу травинки — що ти чуєш? Хіба не ту мову, істинну і відверту, що існувала ще до появи першого слова? Почуй же, внемли голосу Всесвіту до створення світу — побач коріння дерева, що глибоко-глибоко під землею: це й є коріння твого буття… Природа… вона безупинно випромінює велич… і чому ж?.. бо вона священна?.. бо викликає захват і жах?.. Ні! Бо вона — справжня! Між небом і каменем у нашому світі немає межі — так говорить той, хто істинно бачить глибини буття… Секунда! Наша культура! Що вона містить у собі? Хіба не спробу за допомогою форми відобразити те, чим вона пронизана — метафізичним кодом Всесвіту? Культура — це відбиток метафізики у жесті, розташуванні каменя, слові, звуці й образі. Культура людства… ні, не прогрес, не розвиток, а поява уламків спогадів і сяйва, що були нам доступні до форми… Поглянь на рух руки — хіба це не змах пензля самого Творця, коли Він створював безліч Всесвітів і світів? Ось що таке культура, і ось що я бачу в її глибинах, у її плоті й крові! Усе, що люди називають культурою — усе це бездиханне, бездіяльне й мертве: усе це лише крапля, пил на листі живого платана — це попелище, де колись палало всепоглинаюче полум’я… чи можна на такому фундаменті відродити нове? Я, Жермен де Сен-Пре — не той, хто споглядає труп культури, не її патологоанатом: я — той, хто втілює її воскресіння, іскра, що породжує пожежі вселенських масштабів… Я, Жермен де Сен-Пре — голос, що йде з тих самих глибин, недоступних окові пересічної людини: я алхімік, що з величним, сакральним натхненням переплавляє метафізику в плоть мови: слово — це лише тінь ідеї, тінь того, що міститься в мені… я — межа, що розділяє добро і зло, промінь сонця, що самотньо блукає в світлі темряви! Що є мої рядки — рядки цієї, попередньої і наступних книг? Це не думка, а те, що перебуває всередині неї… не шукайте в мені людського, божественного чи диявольського: я той, хто босоніж блукає краєм безодні, не боячись зірватися — моє мислення набуло плоті, форми, тіла! Людський світ руйнується, дух у ньому зазнає розпаду — мої рядки — це не спроба врятувати, зцілити чи реанімувати його, бо це вже давно зумовлено, але прагнення зберегти, надати форми мелодії цього розпаду… в подобі прози й віршів явити світові агонію всього сущого буття! Так говорить і мислить останній з тих, хто здатен бачити голос людської цивілізації — її лебедину пісню… Все в людському світі стало брендом і контентом — поглянь на спів коника, сніг на вершині гори, краплю, що падає в глиб печери: де тут бренди і де тут контент? Усе це не продукт, а сенс… і я дивлюся на це як монах, а не як маркетолог… Культура! Секунда!.. людства… зараз її лякає глибина, бо вона здається їй занадто пафосною, їй ненависні тиша і мовчання, бо їх не можна продати, вона уникає свободи, бо всюди шукає межу!.. Мені не страшно взяти до рук перо, щоби написати на крові метафізики кров’ю метафізики — вічне, хай навіть воно буде невидиме і нечутне… я не сперечаюся з культурою і не протиставляю себе їй — мені це не потрібно! Поглянь на сучасну культуру — нині поезія живе в Instagram, філософія — в YouTube… але все це лише страх… страх доторкнутися до жару істини, бо цей жар невиліковно обпікає… я беру його в руки, обпікаюся й кидаю далі, не думаючи, чи впіймає його хтось… Жермен де Сен-Пре! Секунда! Мітка! Тріщина, через яку з шаленою впертістю прагне проявити себе божественне світло! Голос, що був обраний висловити почуття Всесвіту для цієї форми й цього світу… і цей голос — давніший за всі слова й мови! Моє звучання — лячне: для несвідомого й невидющого воно звучить як божевілля: і справді — для всього фальшивого і несправжнього в культурі моє творення — це полум’я, яке або очистить, або спалить її — для справжньої ж культури це полум’я є вогнем маяка, що пробуджує від сну й дарує надію, осяяння… Мої книги — це брама, з якої можна вийти й увійти, щоб побачити те, що за межею добра і зла: вони для тих, хто хоче переконатися, чи справді він бачить і чи справді хоче бачити — для тих, хто не боїться бути собою… серед меж величі, просторів болю й абсолютної тиші!.. для тих, хто прагне побачити, що буває, коли пише той, хто зайшов далі за Ніцше, Кафку, Рільке, Шпенглера, Канта і Руссо! Кожен із них мені духовно близький, але не рівний — вони відкривали брами безодні, страждали від самоти, жили між формою і Всевишнім, прагнули масштабу, писали не від себе, а через себе, та все ж… Жермен де Сен-Пре, хоч і частково подібний до них, але влаштований інакше!