РОЗДІЛ 28.

Секунда! Вся наша природа, весь наш фізичний світ, усі тварини, вся одухотворена й неодухотворена матерія! Чим же вони є у моєму розумінні — ці секунди? Якщо поглянути на рослинність підмісячного світу, я розрізняю в її сутності подих часу — рослинам нікуди поспішати, бо їм у досконалій мірі відома істина, таємниця власного й вселенського буття: подивися ж на дерево... що це?.. міст між небом і землею, що бере з останньої свої корені, але постійно віттям прагне вгору… в цьому воно дещо схоже на людину… подивися ж на листя дерев… що це?.. форма вираження Вселенської пісні, її голос і дух… подивися ж на квітучі трави… що це?.. момент ініціації, просвітлення, герметичний акт, що характеризує перехід форми… кожна травинка, кожна квітка і кожне дерево — це глибока, древня мова, якою безупинно говорить до нас Великий Творець Вселенського Обрію… Скільки ж таємниць приховано в цій мові, і лише той, хто здатен бачити, зможе осягнути всю її сакральність, святість і красу — в ній закладено частину великого метафізичного коду, що розриває будь-яку темряву, яка досягла його природи, світлом: що є насіння рослини? що є насіння людини? прагнення до форми, до вираження, але ще не форма, ще не втілення! що є стебло? що є юність? жага побачити й досягти того, що перебуває високо-високо, за межами видимого, це жага стати якнайближче до світла, перебуваючи на землі! що є листя? що є людські думки й почуття? те, що, відцвівши й перегорівши, незабаром опаде, не залишивши по собі нічого, або ж стане певного роду добривом для майбутніх поколінь!.. це подих, пульс життя!.. що є цвітіння? що є усвідомлення сенсу людського життя? кульмінація просвітлення матерії, її найяскравіше сяйво! що є плід? що є втілення людського призначення? досягнення істини, суті й мети існування!.. Рослини… перебуваючи корінням у темряві, живлячись цією темрявою, вони безперестанно випромінюють світло, при цьому шалено прагнучи до ще більш священного й сакрального світла — так і я… використовуючи форму й матерію для втілення ясності метафізики, моя сутність постійно культивує хаос для перетворення цієї ґрунту на певну, свого роду, але все ж таки гармонію. Поглянь же на них — вони мовчать, але водночас невимушено говорять, найбезпосереднішим чином уособлюючи чуттєву глибоку природу метафізичної тиші: чи чули ви колись, щоб вони скаржилися на своє призначення, коли їх поїдає газель або витоптує лев? Вони виконують своє призначення, виконують безмовно й метафізично непохитно — не прагнучи сенсу, вони самі й являють сенс у цьому світі… так і людина! Смиренно йдучи Божою волею, вони значно ближчі до Всевишнього, аніж сама людина — рухаючись у потоці часу, в циклічності буття, вони не прагнуть змінити його або зупинити, вони шалено бажають лише розкритись у ньому, відцвісти, принести плоди, а потім, виконавши призначення, загинути… У період цвітіння, під час чергової стадії Великого Діяння, коли знищується власне alter ego заради осяяння метафізичного світла, всякі рослини є найближчими до плоду, до істини, і водночас — найвразливішими, бо будь-який подих вітерця здатен знищити все те, до чого вони так довго й томно прагнули. Поглянь же на ліс, що ти бачиш у ньому? Мовчазного свідка тимчасових епох — живу хроніку тлінного буття? Поглянь же на мох на камені — що він для тебе? Чи не молитва це без слів? Поглянь же на бур’ян, що росте серед пшеничного поля? Хіба не впертість це життя, хіба не його жага, яка у своєму винятковому прояві здатна навіть подолати природу бетону? Поглянь же на траву в лузі? Хіба не її шепотом розмовляє з тобою сама Всесвітність? Кожна травинка — це кожна, окрема, унікальна літера безмежного у своїй замкнутості алфавіту Всевишнього: а земля є пергаментом для цих літер і рядків… світ у своїй людській формі розучився читати ці письмена і… я прагну воскресити в його пам’яті давно втрачене метафізичне розуміння сакрального й святого коду Всесвіту… Поглянь же далі на тварин — чим вони є для мене? Одухотвореним згустком матерії, що не нижчий і не вищий за людину, бо є однією з рівних їй форм — це унікальні за своєю природою сутності, що перебувають недалеко від істини, бо позбавлені понять моралі, справедливості, добра й зла, а також є вільними від внутрішньої брехні самим собі: у них ще є правда й істина, первісні, на відміну від людини, бо вони не спрямовані до матеріального й не визначають матеріальне як сенс свого життя, ніби досягнення посади, автомобіля, сумки або дому — їх не зламав цей світ, вони не піддалися впливу об’єктивних факторів, безупинно створюваних людською рукою… вони залишилися справжніми, первозданними! Вони зберегли істину, що була дарована їм здавна їхнім творцем, на відміну від людини, яка власноруч спотворила її… Поглянь же… ні, не на тварину, але очима тварини на цей світ!.. відчуй себе вовком, абсолютно вільною істотою, якій підвладний вибір — бути одному чи зі зграєю!.. побач очима кішки цей світ, будучи поруч з людиною, але метафізично відчуваючи крізь матерію!.. Відчуй себе твариною в будь-якій з форм — вона цілісна й неподільна: в ній немає роздвоєння між тим, що їй хочеться чи ні, що вона повинна чи ні, що вона може чи ні… в ній немає сумнівів, бо вона просто живе — в цьому й полягає істина… це й є один із тих станів, у яких людям вже, ймовірно, більше ніколи не побувати… станів істинних, первозданних! Поглянь же на кожну тварину — це погляд у дзеркало: ти побачиш там справжню, природну людину, яка не зіпсована розумом, цивілізацією, суспільством… у ній немає ідей, систем, матерії й етики, у ній є лише воля до життя, що позбавлена будь-якої фальші… в цьому й полягає вся правда… бігти не тому, що хтось змушує чи просить, а тому, що потрібно… гарчати не тому, що хтось заплатив, а тому, що хтось порушив твій світ і гармонію!.. у тварин немає театральності, гри, жаги ролей — вони природно й відкрито виражають свою сутність! Чи бачили ви коли-небудь, щоб вам брехав пес, лев або жук? Поглянь же… всередину самого себе, у свою глибоку й істинну природу — заглибившись, ти згадаєш у собі точно таку саму тварину, яку споглядаєш фізичним зором: первісну й справжню… дивлячись на пса, я бачу в ньому істоту рівну собі й набагато ближчу до істини, аніж я сам, попри те, що я зовсім не бажаю підкорити його собі, але прагну зрозуміти його, немов останній алхімік, немов останній шаман цього світу… Поглянь же на одухотворене й неодухотворене — чим вони є для тебе? А я тобі скажу, чим вони є для мене… єдиним, неподільним цілим, живим ефіром і дихаючою матерією! Поглянь же на камінь — що він для тебе? Хіба не носій інформації про давнину, хіба не її це пам’ять? Поглянь же на піщинку — хіба не частинка це зірки, що колись впала на землю з небес? Поглянь же на тишу — чи чуєш ти її живе дихання? Поглянь же на темряву — хіба це не єство, яке не бажає, щоб його побачили, через сором або ж загадковість: хіба це важливо? Поглянь же на попіл — що це? Хіба не спомин про колись яскраве й тепле полум’я?.. Неодухотворене… вірніше — спляче! Одухотворене… не те, що містить у собі подих, а те, що містить сенс! Храм може бути живішим за того, хто до нього приходить, а маска — живішою за обличчя, на яке вона надіта! Поглянь же на вулицю, яка пережила війну — скільки вона всього бачила, скільки болю, радості, страждань і щастя: ось що означає і є одухотворення! Поглянь же на вікно — скільки всього знаходиться за його межами, скільки різних смислів воно приховує, і осягнути їх можна лише виглянувши за його межу: ось що є одухотворення! Поглянь же на книгу автора — узри, як довго й томно він розмірковував над кожним рядком, кожним словом її, узри ті дні й ночі, що він провів біля неї: ось що означає одухотворення! Поглянь же на цей світ… але не сучасним поглядом, а тим, який у нас відібрали, й узри душу в усьому, що тебе оточує! Сторінки в бібліотеці нашого світу нині перебувають у безладному хаосі, все в ньому впало, зруйнувалося, переплуталося — їх забагато… спробуй скласти їх згідно з порядком, який видимий лише тобі, видимий метафізично… Поглянь же крізь фізичне, крізь матерію, привідкрий завісу, маску, за якою приховується Творець Всесвіту, узри ж світло — те місце, звідки випливають мої слова й моє натхнення: так говорить і пише не спостерігач, не вершитель, не дитя природи — так говорить і пише співбесідник Всесвіту, той, хто перебуває не всередині цього світу, а поруч з ним, хто чує голос трави, коли проходить повз неї, хто мовчки вступає в діалоги з тваринами, хто залишиться навіки в пам’яті каменя…