РОЗДІЛ 26.

Секунда! Життя! Що чекає на нас після смерті? Вічність? Невже це справді так? Багато хто вважає, що після смерті — порожнеча, і тоді який сенс у житті, який сенс у фізичних та метафізичних насолодах? Виходить, якщо немає сенсу жити, то немає й сенсу в навчанні, пізнанні, прагненні до них, чи не так?.. Якщо все доведеться залишити, і це не знадобиться нам після смерті. Наївні! Хіба їм осягнути Того, хто створив цей світ — досконалий, без вад? Який тоді сенс у створенні людини, якщо після смерті в неї не буде продовження життя? Людина як форма — це секунда! Людина як душа — це вічність! А одухотворена плоть — це вічність у секунді. Що залишиться після нашого тіла? Нічого. Чи можна знищити душу? Ні. Увесь наш життєвий шлях наше метафізичне єство живиться інформацією та енергією, що походить із самого центру Всесвіту, від Всевишнього: в основі цього — наші почуття, наші думки, а отже — і вчинки… Смерть! Секунда! Після неї ми перебуваємо в істинному стані, у стані спостерігача: ти не маєш думок і почуттів, коли метафізично споглядаєш щось — це мить, коли ти цілком зливаєшся з Всесвітом, повітрям, усім фізичним і метафізичним. Що є тіло? Що є плоть напередодні смерті? Не більше й не менше, ніж порожня пачка сигарет — шкода тобі з нею прощатися? Звісно ж, ні! Так, певний час вас щось пов’язувало, щось було джерелом спільної насолоди, але по суті, коли ти викидаєш у смітник звичайну пачку сигарет, коли залишаєш плоть, яка віджила своє, ти не відчуваєш нічого: хіба ти прив’язаний до неї — до того, що просто виконувало свою функцію й призначення? Безліч алхіміків прагнули до безсмертя тіла, досягнення еліксиру вічного життя, але навіщо він, коли пачка сигарет давно вже порожня? Смерть! Вона дозволяє людині не загнати себе в пастку — це захисний і спасенний процес для твого метафізичного єства: погляньте на цю форму, на її насильство й агресію — чи хотіли б ви споглядати це до самого кінця існування людства, в тих чи інших, часто радикальних, проявах? Смерть! Секунда! Хто ми? Не більше й не менше, ніж краплі вселенського океану — буря й штиль… іноді ми стрімко мчимо його межами, то вгору, то вниз… то ми випаровуємось із його поверхні, а потім знову зливаємось на нього дощем… ми метафізично ніжимось у тому самому Вселенському океані, що створений самим Всевишнім — незважаючи на всі фізичні випробування й роль матерії… Існуючи не вперше в межах цієї планети, я захоплююсь тими величними й жалюгідними формами, в яких я був раніше й які мені довелося споглядати: чи то у вигляді променя сонячного світла, чи у вигляді каменя на дні моря, в темряві й безодні цього світу… Від першого подиху в цій формі я не дивувався тому, як мені була доступна й зрозуміла людська роль — у мені виникло відчуття найвищого співчуття до тієї форми, тимчасовим представником якої я мав стати. Із самого дитинства я любив споглядати — довго й тужливо — небо: вдень чи вночі — там я відчував і знав щось рідне, наче ті пенати, з яких ми походили… дивлячись на небо, я відчував тепло й умиротворення… Що є моє тіло? Не більше, ніж дар Всевишнього й моїх кровних предків — моє ж метафізичне єство походило з самого центру, із надр Всесвіту: саме туди воно й повернеться після фізичної смерті, далеко-далеко за межі розуміння й уявлення людської свідомості… Навіщо я тут і яка моя місія? Той, хто послав мене сюди, прошу, забери мене назад, бо я не бачу сенсу існування в цій формі, споглядаючи справжнє життя, споглядаючи вічність і абсолютну наповненість у порожнечі. Такі думки часто відвідували мій розум і душу — вони надто важкі для тих, хто не готовий до них, хто не звик піднімати подібні тягарі… Секунда! І ось я перебуваю на краю нічим і ніяк не вимірюваної, бездонної прірви — нічого я не прагну так, як стрибнути туди: заплющивши очі, я роблю крок у порожнечу — але що ж далі?.. замість падіння, я стрімко починаю злітати… і чим вище я підіймаюсь, тим більше насолоди й блаженства я відчуваю… на моїх очах з’являються сльози через ніжні й лагідні почуття, які мене переповнюють. Ось він, мій дім — місце, де на мене чекають, де я можу бути собою й де я хочу залишитись назавжди! Але… так було не завжди: за якийсь час невідома сила повільно починає опускати мене вниз із цієї висоти… що це?!. нове народження? Народження в новій формі?.. я не бажаю залишати дім, однак… я повертаюсь до прірви… секунда — і я вже знову там… Всевишній нагадав мені, хто я є, про моє призначення й чому я сюди був посланий… Життя! Секунда! Смерть! Секунда! Сон… а що таке сон? Хіба не ефірна, не ефемерна секунда? Чому уві сні ми, представники людської форми, відчуваємо все так, ніби перебуваємо в реальності, жодним чином не задумуючись під час сну про його природу й час? Перебуваючи в стані глибокого сну, ми не можемо збагнути — спимо ми чи перебуваємо в реальності — ми відчуваємо там ті самі фізичні й метафізичні насолоди… біль, страх, ревнощі, образи, радість і щастя… Сон… провісник смерті, її щоденне тренування перед вічним сном — тоді, коли тебе вже ніщо не розбудить: це стан, коли ми втрачаємо свою фізичну форму не на певний час, а назавжди — усе сприйматиметься нам, як у сні, як реальність, тільки ми вже ніколи не матимемо контролю над своїм тілом. Наше метафізичне єство, вічно пильне, після фізичної смерті тіла пливтиме далі за течією, передвизначеною самим Всевишнім, і, як уві сні, з ним відбуватимуться всілякі події й дії… хто з нас, наївних представників людського роду, скаже, де істина — сон чи реальність?.. А з іншого боку… чи потрібно нам знати те, що чекає нас після смерті? Якби це було потрібно, то ми знали б усе ще з початку життя — і який тоді сенс жити? Уві сні ми вмирали й були смертельно поранені сотні, тисячі разів… і там ми приймали це за реальність, часто прокидаючись у холодному поту — в ті миті ми не розуміємо, що просто спимо: те саме й після смерті… метафізичне єство не усвідомлює й не здогадується, що втратило тіло… ми йдемо далі, й наше метафізичне життя продовжується, жодним чином не усвідомлюючи й не приймаючи того, що воно помирало в минулому — в якійсь із форм або станів… Секунда! І ось я вже перебуваю на ліжку — один, давно один… у мені виникають думки про смерть і про те, що я більше не прагну жити: за мить я опиняюсь серед давно померлих людей — моє метафізичне єство, як і їхнє, було живе й активне, але фізично, на відміну від мене, вони не могли зробити жодного руху… як мені поводитися серед них? Як адаптуватись до цього середовища? Незнаний голос вказав мені місце, де я мав розташувати своє єство й плоть — розташувавшись там бездіяльно, я замислився над тим, що в такому стані можна провести вічність… потім… голос наказав мені підвестися й іти за ним, я послухався й увійшов до кімнати, де панувала абсолютна темрява… я йшов за цим голосом і на нього… і раптом мене обпалило невимовно яскраве світло… моя свідомість миттєво повернулася до плоті, і я знову побачив сенс життя й бажання жити… Секунда!