РОЗДІЛ 21.

Секунда! За одну секунду відбувається постріл на війні — за одну секунду він позбавляє життя! Секунда — це і є війна, а війна — це і є секунда! Війна… не уособлення руйнування, скорботи й печалі, але те, що дозволяє сліпим, незрілим, хай і частково, та все ж узріти певні механізми історії, її цикли, а також грані людської природи й цивілізації: вона є невід’ємною частиною становлення державних утворень людської форми, розвитку — аж до смерті цих культур та ідеологій; в очах сліпих, що називають себе зрячими, вона — не більше й не менше, як історична необхідність, але для тих, хто дозріває — вона не може бути нічим іншим, окрім як грою в пісочниці, дитячою забавою людської форми… тим, що породжує фізичні смерті в ім’я ефірних та ефемерних марнославних амбіцій: вони вважають, нібито це необхідність для зруйнування старих порядків і створення нових, однак це лише підтвердження і ознака глупоти людської форми… глупоти, що є циклічною і замкнутою, як уроборос, втім, як і все… змінюються інструменти, способи та методи реалізації глибинних ідей, замкнених в єдине коло, які поїдають і породжують самі себе… Війна людської форми — це не битва армій, імперій, поглядів та ідеологій, але іспит, тест на те, чи дійсно вона заслуговує й достойна існувати в цьому світі: щоразу вона його провалює і прямує на перескладання — у цьому й полягає циклічність історії… Війна — це оголений нерв людства, неважливо ким і чим розкритий: дотик до нього дарує невимовний біль, а також виявляє певні слабкості цієї форми — у межах війни у справді прозрілих немає ілюзій, бо вони дозрівають лише до суті… ніхто й ніколи не перемагає у війнах, якими б вони не здавались і не подавались — після війни немає переможців і переможених, є лише ті, хто вижив, хто заплатив за виживання ту чи іншу ціну… будь то фізичну чи метафізичну… війна — це не книги, не романтизований героїзм і слабкі супостати, війна — це кров, могили й зруйновані долі… і все заради чого? аби восторжествувало лише певне, кимось нав’язане бачення світу, його образ? Війна… це невід’ємний супутник людської форми: допоки існуватиме людство, доти будуть і війни, що неминуче — цими процесами можна управляти, їх можна контролювати, але цю хворобу неможливо вилікувати жодним чином… війна — це знак рівності між хаосом і благоденством… Ось, нині я вдивляюсь у своїй маленькій кімнаті в годинник — кожен рух його стрілки наближає мир, а отже, і, як дещо трохи віддалене, нову війну: попри те, що цей прилад і цей інструмент не є самим часом, завдяки йому я можу відстежити ту чи іншу близькість моменту та події в історії людства — годинник, на відміну від часу, не може працювати ні швидше, ні повільніше, бо він є рукотворною матерією, обмеженою своєю природою і своїм творцем… рух стрілки годинника на циферблаті — це не час, не його плин і не спрямованість уперед, це лише подія, суб’єктивно визначена й означена людиною задля спрощення життя в цій формі… у природі, у Всесвіті й у метафізиці часу не існує… чи не є прикладом того розум тварини, якій не потрібен час для того, щоб визначити, чи вже полудень, чи північ, бо їй нема чого спрощувати й визначати… Так мислю й говорю я, Жермен де Сен-Пре, те, що виходить за межі людини: те, що визначає себе вище за конкретну індивідуальність і час — я не боюся говорити про це, не боюся викриттів у гордині та марнославстві, бо в мені звучить глас Всесвіту, голос самого Всевишнього… мої слова, думки й тексти є потоком свідомості, що походить не лише з мого джерела життя, метафізики, а й із самих надр і глибин Всесвіту, втілюючись і реалізуючись через цю форму, через це тлінне вбрання… так говорить той, хто понад часом, історією, соціумом і системами — той, хто є центром, де сходяться всі епохи, смисли й ідеї. Так, саме так! Я не творець ідей — я провідник ідей Всевишнього й Всесвіту: того, що неминуче, що було, є і завжди буде — я не більше й не менше, ніж інструмент, наче лопата, автомобіль чи цемент у руках вищої волі. Мені не треба доводити комусь свою значущість — я її знаю: в мені немає жодного сумніву в тому, що я роблю, в тому, що я створюю — назвіть це гордістю, марнославством, смиренням… хіба не байдуже? Моя концепція більша, аніж моя людська форма й її втілення — це те, що належить не лише Всесвіту, Всевишньому, мені, але й тим, хто буде після мене, хто шалено прагнутиме прозріти, а тому й узріє суть, метафізичний код. Саме так мені вдалося усвідомити, що моє життя, подібно моїй концепції — це не лінійний рух, а замкнений уроборос, що починає свій шлях із точки вічності й завершує його в тому ж місці: не читайте мене, не розумійте мене, не споглядайте мене — не торкайтесь до вічності, не прагніть до вищого замислу, що проявляється через мене… Якщо жадаєте розваг, пізнання, а також прояву почуттів — ніколи не беріть до рук мої твори, знищте їх і викиньте на смітник, кладовище матерії: якщо ж прагнете узріти — читайте, вникайте, надейтесь, від першого слова концепції й до її останньої крапки… осягнувши суть, метафізичний код, ви перебуватимете поза часом, поза епохами, поза культурами — поза межами, що сковують свободу духу. Жермен де Сен-Пре — це не просто слід в історії, це сама історія: це не жага величі, а неминучість, невід’ємна частина буття Всесвіту. Я не потребую суспільства, його визнання, його законів — я самотній, і моя сила в цій самотності: це не мука і не покарання, а найвища міра насолоди, щосекундне задоволення перебування в цій формі… саме в такому стані. Жермен де Сен-Пре — це одна з моїх книг, це частина моєї творчості, це легенда, таємниця, міф, феномен: Жермен де Сен-Пре — це код, символ, архетип, що його неможливо скопіювати й повторити… Усе вже давно визначено, й мені не підвладно зійти з передначертаного Всевишнім і Всесвітом шляху — я не боюсь цього, а приймаю це з чистою думкою, совістю і душею: мій шлях — це герметичний акт, завершивши який, я безперешкодно зможу розчинитися у вічності, злитися з усім довколишнім, стати каменем обіч дороги, травинкою в полі й пилинкою на листі дерева… на цьому шляху не може бути виправдань, сумнівів і оцінки пройденого… є лише рух уперед, що веде до завершеності, до самого початку уробороса… це шлях між прірвою, людським і неминучим, божественним, де важливо зберегти баланс, не втопившись у прірві й не розчинившись в емпіреях… мій шлях — це не спроба прояву героїзму чи підтвердження, доказ цього… ні!.. це прагнення здійснити неможливе, залишаючись при цьому вірним самому собі та своєму призначенню. Я — не герой, не романтик і не той, хто жадає, аби його відносили до чогось піднесеного: я той, хто діє не заради визнання і слави, але той, хто готовий залишитися непоміченим, невизнаним і навіть висміяним заради виконання свого призначення, бо справжня боротьба у цьому світі — це боротьба не зі світом, а із самим собою, щодня, щосекунди — те, що відбувається в нашій душі… я не той, хто йде в пітьму, не відаючи, що його там чекає… я той, хто йде за чітко означеним: за філософським каменем, за метафізичним кодом, за тим, що перебуває поза добром і злом… І все це, мій шлях, оці мої роздуми — лише секунда, секунда вічності: наскільки довго вона триватиме, у яких якісних характеристиках — залежить лише від мого сприйняття її, а отже, й того, що давно вже передвизначене… час у нашому світі не летить, не біжить, не плине й не вислизає, він завжди хибний і ніколи істинний, просто існує: поза визначеннями й формами, що їх встановлює людина.